Щорічний кінофестиваль «Перший погляд» (First Look) відкрився в 13-й раз у Музеї образів, що рухаються (MoMI) в Асторії (Квінс).
У рамках огляду, що вітає молоде авторське кіно, пройдуть кілька нью-йоркських прем’єр, будуть показані також проекти у розробці та мистецькі інсталяції. У програмі – три десятки фільмів з усього світу, стрічки ігрові, документальні та експериментальні.
Як підкреслюють організатори фестивалю, цього року вони наголосили на фільмах з Польщі та країн Закавказзя.
Польський режисер Куба Мікурда представить свою 47-хвилинну картину «Соляріс, моє кохання» (Solaris Mon Amour). Того ж року, коли шедевр Альона Рене «Хіросіма, моє кохання» побачив світ, польський письменник Станіслав Лем почав писати роман «Соляріс», який став віхою світової наукової фантастики. Автори фільму зібрали напівзабуті кіносвідоцтва та аудіоматеріали, які занурюють у атмосферу того часу.
13-хвилинна короткометражка Ізабели Зубрицька «Жменя праху» (Handful of Dirt) розповідає про співачку, що спеціалізується на цвинтарному відспівуванні, та її сина, копателі могил.
В організації цієї частини програми MoMI об’єднав зусилля з польським документальним фестивалем Millennium Docs Against Gravity та Польським культурним інститутом у Нью-Йорку.
“1489” – назва документального фільму з Вірменії. Цей номер посмертно присвоєно 21-річному студенту-музиканту Согомону Вардадяну, який загинув під час конфлікту в Нагірному Карабаху в 2020 році. Він пропав безвісти на сьомий день війни. Його сестра Шогакат Варданян зняла на свій смартфон цей дуже особистий і шокуючий фільм про те, як довго і болісно важко вона та її батьки ідентифікували останки юнака. Фільм “1489” на престижному фестивалі документального кіно IDFA в Амстердамі отримав головний приз.
Північноамериканську прем’єру в MoMI отримала грузинська стрічка «Справа зі строком придатності, що минув» (Limitation) Сосо Думбадзе та Елене Асатіані. Документальна картина заснована на архівних матеріалах і розповідає про критичний для сучасної Грузії історичний момент – державний переворот 1992 року, в результаті обраний президент незалежної Грузії Звіад Гамсахурдія
Режисери спробували максимально об’єктивно розповісти про події та відновити хронологію перевороту. Автори використовували всі доступні джерела, надавши глядачеві самому оцінити ступінь участі Росії у подіях, що розгорілися, а також осмислити роль у них самого Гамсахурдія. Експерти відзначають близькість концепції Думбадзе та Асатіані до об’єктивістського підходу до історії Сергія Лозниці.
Копродукція Грузії та Польщі «Чарівна гора» (Magic Mountain) викликає особливий інтерес. Співрежисери Маріам Чачіа та Нік Войт протягом багатьох років знімали спосіб життя мешканців протитуберкульозного санаторію, розташованого в курортному містечку Абастумані у мальовничих лісистих горах на південному заході Грузії. Фільм докладно знайомить як з пацієнтами, так і з лікарським та допоміжним персоналом. Для Маріам цей проект має особистий характер як для людини, яка раніше успішно вилікувалась від туберкульозу.
Несподівано для співавторів фільму він опинився в центрі політичної полеміки і був, як вважають спостерігачі, цензурі. Преса вказує на Тею Цулукіані, віце-прем’єра та міністра культури Грузії як на ініціатора переслідувань.
З червня минулого року грузинські кінематографісти протестують проти процесу «реорганізації» Національного кіноцентру, яка, на їхню думку, зміцнить державний контроль за кіновиробництвом. Повідомляється, що приблизно п’ятсот кінематографістів, включаючи режисерів та продюсерів, бойкотують Кіноцентр Грузії.
Фільм «Чарівна гора» отримав кілька нагород на міжнародних кінофестивалях, включаючи огляди у Барселоні та Єревані.
Співрежисери фільму Маріам Чачіа і Нік Войт відповіли на запитання кореспондента Російської служби Голосу Америки з сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Готуючись до розмови з вами, я дізнався, що ваш фільм знятий із грузинських екранів з міркувань, які багато хто вважає проявом цензури. Чи можете прояснити ситуацію?
Маріам Чачіа: Коротко ситуація така. Наприкінці минулого року фільм розкритикував міністр культури. Щоправда, формальної заборони немає. Але кінотеатри відмовляються показувати його, очевидно, побоюючись неприємностей. У грудні ми організували два секретні перегляди. Інтерес був великий, але нас попередили: не запрошувати журналістів і взагалі не поширюватися на покази.
Нік Войт: Додам трохи контексту. За останні півтора роки міністерство культури Грузії розширило контроль за різними сферами творчості, включаючи образотворче мистецтво, театр, музеї та кіно. Ці заходи зустрічають відсіч із боку творчих кіл. Так, Кіноцентру Грузії оголошено бойкот. До речі, Маріам наразі знімає документальний фільм про це. Проти цензури протестують дуже багато грузинських кінодіячів, включаючи тих, хто живе та працює за кордоном. Ми влаштовуємо різні акції та маніфестації.
М.Ч.: Я стежу за цим рухом із першого дня, тобто з червня минулого року. Ми запропонували зайнятися просуванням нашого фільму однією з опозиційних партій. Інтерес у людей великий, і сподіваюся, що спільними зусиллями вдасться організувати прокат.
Н.В.: Ми не планували робити політичне кіно. Але дії міністерства культури призвели до того, що фільм тепер розглядають здебільшого у політичному контексті.
О.С.: Три роки тому я взяв інтерв’ю у вашої колеги Саломі Джаші у зв’язку з показом на Берліналі її документальної екологічної притчі «Приборкання природи» (Taming the Garden). Вражаюча історія для якогось мільярдера, який перевозить водним шляхом велике вікове дерево на створюваний ним дендрарій. І хоча ім’я його у тому фільмі не називається, всі знають, що загадкового колекціонера звуть Бідзіна Іванішвілі. Який збіг! Це та сама людина, яка опинилася в центрі вашої історії з лікарнею, її покупкою та зносом. Що ви можете сказати про нього?
Н.В.: Грузія – невелика країна. Усі знають усіх. Бідзіна Іванішвілі широко відомий як політик з початку 2000-х років, коли він повернувся до рідної Грузії з Росії, де він заробив свої мільярди і з якою продовжує вести свої бізнес-проекти. Він є лідером правлячої партії “Грузинська мрія”. І не тільки. Куди б ти не звернув свій погляд, завжди натрапиш на його присутність, зриму та незриму. Він всюдисущий у Грузії. Але цікаво при цьому, що він вважає за краще залишатися невидимим і не любить, коли його справами дуже цікавляться мас-медіа. Коли йому щось не подобається, наприклад, наш фільм, він воліє не втручатися особисто, а нишком діє через інших людей. Так це сталося з нами, коли міністр культури виступила на телебаченні з критикою фільму. Виявляється, ми щось там порушили, і головне змінили початковий сценарій. Усі, хто знає, як знімається документальне кіно, розуміють, що зміни сценарію часто неминучі. Скажімо, ми не могли знати, що олігарх зруйнує санаторій, який багато років знімали. Звісно, ми зафіксували це у фільмі. Це було б смішно, якби не було так сумно.
О.С.: Якісь наслідки для вас це все мало?
Н.В.: Грузія залишається вільною країною. Сьогодні творчі люди у Грузії продовжують відстоювати свободу слова та самовираження.
М.Ч.: Фактично йдеться про боротьбу із цензурою. Олігарх дуже незадоволений фільмом Саломе (Джаші), нашим фільмом, йому дуже хочеться увійти до сучасної історії Грузії в образі героя та рятівника країни. Таким, до речі, його змальовує новий шкільний підручник.
О.С.: Найдраматичніший епізод фільму – знесення старовинної будівлі санаторію. Вам офіційно дозволили знімати цей момент?
М.Ч.: Все було непросто. Але допомогло те, що ми приїжджали знімати туди протягом п’яти років. Нас там добре знали. Ми обговорили мету зйомки з представниками компанії, що займалася зносом, і в результаті вони нам не заважали.
О.С.: Оригінальна назва фільму – «Абастумані» за назвою місця, де розташований санаторій. Чому ви змінили назву на «Чарівну гору»?
Н.В.: З низки причин. Назва Абастумані важко вимовляти для іноземців. Крім того, це місце має свою магію, як і місце дії книги (йдеться про роман Томаса Манна «Чарівна гора»). Не випадково це місце так любили представники царської династії Романових, радянські лідери, і ось зараз уподобав головний олігарх Грузії.
О.С.: У романі Манна один із лікарів займався з пацієнтами «розчленуванням душі». Не буде важко сказати, що лікарі в туберкульозному санаторії в Абастумані теж прагнуть достукатися до пацієнтів, знайти ключики до них, до їхніх душ…
Н.В.: Я перечитав роман і виявив цікаві паралелі між книгою та нашим фільмом. І там, і тут атмосфера гірської лікарні сповнена чарівної краси та містицизму. Старовинна архітектура сприяє нагнітання таємничості. Пацієнти – це люди, виключені із життя. У кожного, хто тут живе, встановлюється особистий зв’язок із аурою цього місця. Ми знімали п’ять років, і загалом мали 450 годин футеджа. Цілком могли змонтувати п’ятигодинний фільм.
О.С.: Пацієнти там своєрідні – здебільшого колишні карні злочинці. Вони дуже різні, як, утім, і лікарі, і медсестри. Як ви вибирали протагоністів, за яким принципом?
М.Ч.: Оскільки основний контингент пацієнтів – це вихідці з кримінального світу, то й порядки у закладі диктували “злодії із законом”, а не лікарі та адміністрація санаторію. Пахани уникали потрапляти у кадр, побоюючись публічності, тому їх немає у фільмі. Загалом порядки там були дуже вільні, пацієнтам можна залишати територію за своїм бажанням. Немає камер спостереження, немає охорони. Пацієнти жили тут місяцями та роками. Багато хто з них приховував від знайомих своє захворювання. Для них сусіди по палаті – це була їхня справжня родина.
Н.В.: Порядки там останніми роками помітно пом’якшили. Персонал не намагався керувати та наказувати. Більшість хворих – молоді хлопці та чоловіки середніх років. Від персоналу їм потрібні ліки та психологічний комфорт. Ми бачили, що деякі медсестри справляють материнську турботу про своїх пацієнтів. Хлопці там переважно з бідних сімей, вони потрапили до санаторію після в’язниці, вчинивши тяжкий злочин. Психологічно вони дуже вразливі, вони відсутні самоповагу. Ми не виносимо…
