Перша філософська книга про перший рік війни. Так анонсовано видавцями нову книгу філософа Михайла Епштейна «Російський антисвіт. Політика на межі апокаліпсису». Доходи від продажу книги автор вирішив передати до фонду українським біженцям.
«Ця разюча книга не лише пояснює метафізику політичної чуми, природу «антимиру» та цивілізаційної катастрофи, до якої Росія може втягнути людство, – характеризує книгу письменник Михайло Шишкін. – Це акт опору. Ця книга дає надію російської мови, повертає гідність російському слову».
Михайло Наумович Епштейн – філософ, культуролог, літературознавець, есеїст, професор теорії культури та російської літератури університету Еморі (Атланта, США). Мешкає в Атланті. Засновник та керівник Центру гуманітарних інновацій у Даремському університеті (Великобританія, 2012-2015рр). Основні теми досліджень: методологія гуманітарних наук, філософія культури та мови, поетика російської літератури, постмодернізм, проективна лінгвістика, філософські та релігійні рухи в Росії ХХ-ХХІ ст. Автор 42 книг і більше 1000 статей та есе, роботи перекладені 26 мовами. Автор мережевих проектів «ІнтеЛнет», «Книжка книг», «Дар слова. Проективний словник російської мови» та ін Лауреат премій Андрія Білого (СПб., 1991), Liberty (Нью-Йорк, 2000) та ін.
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» вибрав із книги «Російський антисвіт» окремі фрагменти і, відштовхуючись від них, сформулював питання, на які професор Епштейн люб’язно погодився відповісти.
«Російський антисвіт»: книга задумана і написана в найтемніший і найстрашніший рік в історії Росії
Олег Сулькін: Чи не здається вам, що щонайменше ще два конкретні роки в історії Росії – 1917-й та 1937-й – можуть потягатися за безславний титул «найтемнішого і найстрашнішого». Як ви доводите свою думку?
Михайло Епштейн: Важко порівнювати різні відтінки мороку. Але якщо вважати абсолютним мороком “кінець світу”, то 2022 р., звичайно, сильніше до нього наблизив, ніж соціалістична революція чи сталінські репресії. Не можна забувати, що на шальках терезів тепер лежить не доля соціалізму в окремо взятій країні, а доля всього світу, якому ця країна кинула виклик і протистоїть силою ядерної зброї.
«Російський антисвіт»: ніякі звершення російської культури, жодна любов до неї не можуть змити тієї каїнової преси, яка відтепер на ній поставлена.
О.С.: Очевидно, що нищівний вердикт відноситься до всієї російської культури минулого та сьогодення, а не лише до тієї, що створюється після 24 лютого 2022 року? Є безліч людей, у тому числі й у демократичному, антипутинському таборі, які захищають від применшення та культурні цінності минулого, і право художників творити у темні часи, а публіці – їм аплодувати. Показово, що Інститут дизайну Купер-Юніон у Нью-Йорку після вагань та поспішного скасування вирішив-таки проводити виставку радянського арт-авангарду 20-х років. Показово, що дирекція кінофестивалю Канна, минулого року не акредитувавши офіційну делегацію Росії, проте показала в офіційній програмі фільм опального російського режисера Кирила Серебренникова. Ви згадуєте у книзі тезу Леніна про дві культури, що співіснують у буржуазному суспільстві. Можливо, має сенс у нових умовах воскресити цю теорію?
М.Е.: Це не мій вердикт: культура сама виносить собі вирок, коли натхненний нею або народ, що її надихає, чинить злочин проти “братнього” народу, проти людяності і людства. Мова не про те, читати чи не читати, виставляти чи не виставляти тих чи інших письменників та художників тощо. д. І не про те, які з них добрі, а які погані. Мова про те, що культура, що носить ім’я даного народу, невідривна від його історії та долі. Якщо людина належить до російської культури (не обов’язково по крові, але за мовою, вихованням, духовним середовищем), їй важко не відчути біль і сором за те, що мова казок і пісень, впитана нею з дитинства, стає мовою ненависті, злочину, насильства , кровопролиття. Згадаймо євангельську мудрість: “за їхніми плодами пізнаєте їх”. Якщо на дереві російської культури виросли такі плоди, як Буча, Маріуполь, ОЗУ, що захопила країну і, за підтримки великої частини народу, що загрожує загибеллю всьому людству, то постає питання якості дерева, про його коріння.
То комуністи захопили країну, чи то фашисти. Що це за країна, яка дозволяє так себе захоплювати? А згодом під керівництвом своїх вождів починає захоплювати інші країни? Німецька культура досі не може цілком відмитися від тавра, поставленого на ній нацизмом і гітлеризмом лише за 12 років. А комуністичне тавро стояло на російській культурі 70 років, і вона, не встигнувши і навіть не спробувавши як слід його відмити, відразу заплямила себе фашизмом і путінізмом. Хіба це не вирок?
«Русский антимир»: «У цій книзі сучасні політичні події пов’язані з метафізичними темами, з архетипами російської культури — і їх закономірно випливають. Необхідно зрозуміти, як із того «добра і світла», в якому нас виховувала «найгуманніша у світі» література, міг статися злочин на ім’я Росія — найбільша катастрофа та загроза існуванню людства… Минуле не дано раз і назавжди. Якщо той народ, від імені якого творили Пушкін і Толстой, підтримує злодійську кліку, що його обирає і веде на загибель, попутно загрожуючи загибеллю всьому людству, то цінність цього народу на терезах історії та моралі різко знижується. Його внесок у духовне життя людства змінюється пропорційно до того, як нащадки, користуючись спадщиною предків, примножують його чи промотують. І ось виявляється, що Росія, населена в основному «рашистами» і «зедистами», не надто заслуговує на інтерес і повагу в очах світової спільноти. Так, тут були великі люди, але тепер зрозуміло, що вони не говорили від народу, і ніякої глибинної мудрості, досвіду, історичної субстанції за ними немає».
О.С.: Чи не здається вам, що апологетика виховного ефекту літератури дещо вульгаризує зв’язок між буттям («сучасні політичні події») та свідомістю («архетипи російської культури»? Ви стверджуєте, що «минуле не дано раз і назавжди». Так ми й до Оруелла дійдемо , хіба Данте, Вермеєр і Бетховен, та й Пушкін з Толстим потребують новітніх соціополітичних трактувань, які покликані «актуалізувати» їхню мистецьку владу. та ідейну цінність?
М.Е.: Звичайно, потребують нових трактувань. Кожне століття привносить нове тлумачення класики. Минуле і сучасне взаємодіють у культурі, інакше вона мертва. Війна, розв’язана нацистами, спонукала по-новому осмислити німецький міф про Фауста, як і романі Т. Манна ” Доктор Фаустус ” (1943–1946). Це не переписування, а переосмислення історії, оскільки сьогодення кидає світло (чи тінь) на минуле. Один із найзначніших повоєнних німецьких художників — Ансельм Кіфер (народився 1945). На одному з його полотен “Шляхи до світової мудрості. Битва Германна” – портрети Канта, Фіхте, Ґете, Шіллера, Клейста, Вагнера на тлі битви Германна, який героїзувався у нацистській Німеччині. І вони, ці великі, теж прямо чи опосередковано причетні до трагедії “наднароду”, що дозволив собі “кров по совісті”.
Вважаю, що народилися в 2022 р. в Росії всього їхнього життя і всього 21 століття не вистачить на те, щоб розібратися, що сталося з їхньою країною в рік їхнього народження і чому вона вступила на цей шлях. Для цього їм доведеться почати з Візантії, Київської Русі, Орди…
«Російський антисвіт»: Потрібна внутрішня, духовна люстрація, яка може торкнутися багато чого з того, що ми любимо, навіть у Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Тютчева, Блоку, Маяковського, в їх «скіфських», хитливих, войовничих мотивах.
О.С.: Якщо я правильно вас розумію, ви вважали б правильною тотальну ревізію російської культурної спадщини. Як ви собі уявляєте таку «духовну люстрацію»? Кому буде доручено аналізувати та переоцінювати культурну спадщину класиків? І в чому конкретно полягатиме ревізія? У купюрах, відмові в публікаціях, у вилученні зі шкільних інститутських програм? А головне питання: чи не відкриємо ми таким чином нову скриньку Пандори? Адже якщо засудити «скіфські мотиви» у Блоку, то чому не засудити антисемітські мотиви у Гоголя та Достоєвського? Чому одних прощати, а інших люструвати?
М.Е.: А хто сказав, що не треба засуджувати антисемітські мотиви у Гоголя та Достоєвського? Суть не в тому, щоб скасувати російську класику, а в тому, щоб скасувати своє раболіпне, улесливе ставлення до неї. Не стояти навитяжку перед маршалом Пушкіним чи генералом Достоєвським. Російська культура вирвалася із середньовіччя дуже пізно, лише у 18 ст., і значною мірою ще перейнята церковно-монастирською повчальністю, проповідництвом, вчительством, претендує на “святість”, як народ – на “богоносність”. Від цього культу треба відмовитись, як і від культу вождів. Все це різні форми ідолопоклонства. Не треба сприймати письменників як учителів життя, а літературу як священне писання.
Що стосується “тотальної ревізії” культурної спадщини та “кому це буде доручено?” – Така постановка питання передбачає тоталітарно-бюрократичний відповідь. “Провести ревізію”? — звичайно ж, силами “спеціальної комісії”, доручити їй “розробку нових стандартів”, призначити “відповідальних виконавців”… попеляста тональність (навіть у соняшниках), а деякі зроблені цілком із свинцю? Ймовірно, сама культура й доручила — у розпачі і в надії на відродження.
«Російський антисвіт»: Хочеться вірити, що розповідь Чехова («Людина у футлярі») має передбачувальну силу. Згадаймо, що Коваленко викладав у гімназії історію та географію. Зрештою, і зараз питання, вже у найбільшому історико-географічному масштабі, стоїть так: чи вдасться Бєлікову залякати Коваленка, щоби нічого в нього «не вийшло»? Або молодший товариш зрештою спустить старшого історичними сходами з усім його гуркотливим футлярно-труновим скарбом?
О.С.: Ви самі даєте відповідь на це питання в іншому місці книги. «Росія, – відзначаєте ви, – апокаліптичний авангард людства (який вираз!), щоб вона здійснила місію самоспалення». І тут робиться по-справжньому тривожно та страшно. Тому що це, за Пастернаком, не чітка, а повна…
