Увага документалістів різних країн сьогодні прикута до війни Росії проти України. Цю тенденцію наочно показав кінофестиваль Hot Docs, що завершився минулого уїкенду в Торонто. Центральною подією цього найбільшого огляду світової документалістики у Північній Америці стала програма «Зроблено в Україні» (Made in Ukraine).
Всього за 11 фестивальних днів у дев’яти кінозалах Торонто було показано 214 фільмів із 72 країн. Після 235 переглядів відбулися сесії «запитання-відповідь» за участю творців фільмів, частина з яких приїхала як гості, а інша була присутня віртуально.
Життя своє та інших
Програма «Зроблено в Україні» включає кілька коротких та повнометражних стрічок. Чотири короткометражки стали переможцями пітчингу українського документального фестивалю Docudays UA, у якому брали участь понад 150 проектів.
«89 днів» (89 Days) режисера Павла Дорогого – репортаж про три місяці життя мешканців Харкова, які рятувалися на станціях метро від російських обстрілів та бомбардувань.
«Під крилом ночі» (Under the Wing of a Night) режисера Лесі Дьяк занурює глядача у світ 11-річної українки Олесі, яка живе з мамою в Бельгії і щовечора чекає на телефонний дзвінок з України від тата-військового.
«Гості з Харкова» (Guests from Kharkiv) Галини Лавринець розповідають про нелегку адаптацію групи біженців із Харкова, які розпочинають нове життя в одному із сіл Полтавської області.
У стрічці «Наша робо-родина» (Our Robo Family) Анастасії Тиха юні ентузіасти експериментальної роботехніки з Вугледару їдуть із охопленого війною міста, щоб несподівано для себе виграти престижний міжнародний конкурс.
Режисер Надя Парфан у своїй 18-хвилинній кінозамальовці «Я не збиралася знімати фільм про війну»» (I Did Not Want to Make a War Film) повернулася додому до Києва з Близького Сходу, коли Росія вторглася до України. Світ її та її близьких назавжди змінюється і минулого вже не повернути.
У польській годинниковій стрічці «Моя Озерна» (My Place Ozerna) режисера Карини Бедковської глядача запрошують за двома головними героїнями цієї історії захопитися ідилічним життям у далекому українському селі.
Різні лики війни
В одному з нещодавніх інтерв’ю кіноексперт Мирося Ватаманюк, відбірниця фестивалю Hot Docs зі Східної Європи та Євразії, зазначила, що Україна як незалежна держава та фестиваль приблизно однолітки.
«Можна сказати, що документальне кіно України йде в ногу зі світовою документальною спільнотою, – сказала вона. – Все починалося з жменьки українських імен у переважно спільних проектах, а обернулося неослабним потоком неймовірно цікавих фільмів».
Нинішня програма повнометражних та середньометражних фільмів з України, на думку Ватаманюк, демонструє їхню високу художню якість.
Про фільм «20 днів у Маріуполі» (20 Days in Mariupol) Мстислава Чернова ми вже писали в репортажі з кінофестивалю Санденс, де він отримав премію симпатій глядачів у секції світової документалістики. Страшний образ війни адекватно відображений у цьому фільмі-документі, який може бути розгорнутим свідоцтвом про військові злочини російської армії на території України.
Hot Docs показав ще одну картину із Санденса – повнометражний фільм-розслідування “Залізні метелики” (Iron Butterflies), знятий режисером Романом Любим Він розповідає про аварію малайзійського «Боїнга 777», збитого в 2014 році на Донбасі російським «Буком», коли загинули всі 298 пасажирів і членів екіпажу, і про спроби Кремля уникнути відповідальності за цю трагедію.
Справжнє коріння великого регіону, який став полем битви з 2014 року, прагне проаналізувати режисер Корній Грицюк у стрічці «Євродонбас» (Eurodonbas). У ньому розвінчуються радянські міфи про історію регіону та наводяться маловідомі факти, які свідчать, що Донбас у минулому був важливою частиною європейської економіки.
«Ми не зникнемо» (We Will Not Fade Away) знято режисером та драматургом Алісою Коваленко і вперше показувалося на Берліналі-2023. Це спостереження за життям п’ятьох різних підлітків, які живуть на Донбасі. Хлопці плекають мрію – вирушити в експедицію до Гімалаї.
«Коли весна прийшла до Бучі» (When Spring Came to Bucha) – фільм українсько-німецького виробництва, поставлений Милою Тешаєвою та Маркусом Ленцом. Він отримав у Торонто премію глядацьких симпатій у середньометражній категорії.
24 лютого 2022 року Володимир Путін наказав бомбити Київ та прилеглі міста Бучу, Ірпінь та Бородянку. Через місяць безперервних атак з повітря та на землі російські війська відступили, а стало можливим оцінити масштаби катастрофи. Відео та фото зруйнованих будинків та безлюдних вулиць з лежачими її трупами мирних жителів облетіли всі світові ЗМІ. Фільм Мили Тешаєвої та Маркуса Ленца став одним із перших, який показує зусилля людей, які пережили окупацію, щодо відновлення нормального життя.
«Чуттєвий баланс»
Режисер Міла Тешаєва, яка перебувала у Відні, відповіла на запитання кореспондента Російської служби Голосу Америки з сервісу Zoom.
Міла Тешаєва народилася у Києві, а з 2010 року живе у Берліні. Володар престижних нагород у сфері фотожурналістики. У 2015 році відбулася її персональна виставка у Haggerty Museum of Art у Мілуокі. Автор фотокниги Promising Waters.
Олег Сулькін: Міла, вітаю з премією на Hot Docs, ваш фільм її заслужив (Тут і надалі переклад з англійської).
Міла Тешаєва: Дякую. Я задоволена цією нагородою.
О.С.: Ви знімали фільм разом із Маркусом Ленцем. Хто був ініціатором проекту, ви чи він?
М.Т.: Очевидно, що я. Я українка, народилася та виросла у Києві. Переїхала до Німеччини 12 років тому, але ніколи не втрачала зв’язку з Києвом. Моє життя, моя сім’я, мої друзі майже рівномірно розподілені між Берліном та Києвом. Коли почалася війна, я другого ж дня приїхала до Києва. Люди, більшість людей, їхали звідти, а я так вийшло, їхала в протилежний бік. Чому я приїхала до Києва? Не тому тільки, що хотіла фотографувати та знімати кіно. Я відчула, що в цей неймовірний історичний момент я маю бути саме тут. Я маю бачити те, що відбувається на власні очі, я маю бути свідком. Я робила записи, фотографувала, вмикала камеру. Коли трапилася Буча, ніхто з нас, українців, не міг навіть на мить уявити, що таке можливе. Що Росія зробить повномасштабне вторгнення, що російські танки підуть на Київ, що Росія, де багато українців мають родичів, друзів і колег, прийде нас вбивати. Я приїхала до Бучі разом із українськими солдатами. Перші враження неможливо описати. То був апокаліпсис.
О.С.: Показуючи жахи війни, ви водночас не забуваєте про художність. Чи це пов’язано з вашим професійним досвідом фотографа?
М.Т.: Фільм – результат роботи двох людей, мене та Маркуса Ленца. Перші два тижні у Бучі знімала я. Маркус приїхав пізніше, та ми знімали разом. Вийшла цікава комбінація двох поглядів, двох підходів, двох дослідів. Такий тендітний, чутливий баланс. Моя перевага в тому, що я місцева, своя, що ці люди дуже близькі мені. У найтрагічніші моменти я не включала камеру, а обіймала та втішала людей. Маркус сприймався ними як кінематографіст-професіонал, а й як чужинець, іноземець. Мій досвід фотохудожника дозволив мені зберігати дистанцію щодо наших героїв. У строгому сенсі це навіть не дистанція, а вияв поваги до них та можливість розмірковувати над побаченим. Я не прагнула нав’язувати свою думку, хай глядачі самі роблять висновки. Руїни будинків, жителі, що плачуть, жахи російської окупації – я уникала робити на цьому акцент і тим самим тиснути на глядацьку психіку. Мені було важливо максимально глибоко зануритися в ці реалії.
Больова точка
О.С.: Сьогодні Бучу ставлять в один ряд із такими трагедіями минулого століття, в яких загинули безвинні мирні жителі, як Хатинь, Лідиця та Герніка. Чому, на вашу думку, Буча стала символом цієї війни?
М.Т.: Солдати сусідньої країни прийшли сюди, в Україну, жорстоко вбивати мирних людей, причому для багатьох із мешканців російська мова – рідна. Мирні люди ховалися, намагаючись врятуватись, і їх холоднокровно вбивали. Буча стала символом, бо то був перший шок війни. Я думаю, що в цій трагедії винен не тільки Путін. Досить багато людей було зайнято тим, щоб вбивати в голови російським солдатам ідею йти в Україну та вбивати українців. Буча стала больовою точкою для усієї України. Я була присутня при багатьох ексгумаціях, слухала сотні докладних свідчень очевидців про те, як окупанти вбивали їхніх рідних і близьких. І я знаю, що деякі українці не наважуються дивитися наш фільм, шкодуючи свої почуття.
О.С.: Ви практично не використали ці страшні свідчення у своєму фільмі. Чому?
М.Т.: Наш фільм не про військові злочини, а про повернення до нормального життя. Те, з чого починають процес відновлення, можна назвати «нульовим рівнем».
О.С.: Запам’ятовується епізод весілля. Ось промовистий прояв, так би мовити, інстинкту виживання.
М.Т.: Я назвала б це по-іншому: активна протидія. Нам зруйнували нормальний перебіг життя, вбили наших близьких, змусили залишати наші квартири та будинки. І те, що люди зраджують землі тіла вбитих, розбирають завали, очищають вулиці від уламків та сміття, допомагають слабким і самотнім, нарешті, грають весілля, – доказ непереможності волі народу. Українці наче говорять російським загарбникам: ви не можете зупинити наше життя. Ви неодмінно програєте.
«За межею мого розуміння»
О.С.: Помітно, що ви також уникаєте політичних та будь-яких інших узагальнень та висновків. Але робите виняток для теми конфлікту між російською та українською православними церквами. Але, погодьтеся, ця тема досить специфічна, не все в курсі протистояння, що відбувається.
М.Т.: У фільмі є епізод, який ми знімали у Бородянці. Мешканці її 35 днів жили під окупацією та стали жертвами та свідками справжнього армагеддону. І ось вони прийшли на першу зустріч із владою. Уявіть, що півміста повністю знищені, з-під завалів продовжують витягувати тіла вбитих, немає електрики, газу, води, продуктів харчування. Повний колапс системи життєзабезпечення. Представники адміністрації офіційно оголошують мешканцям: вам потрібно заповнити такі папери, прокурори приймають заяви в кімнаті номер такий. А потім слово бере священик української православної церкви. Він дивує, чому після всього, що росіяни зробили на українській землі, деякі жителі продовжують ходити до церкви, що відноситься до Московського патріархату.
