«Щирим та ніжним поглядом на підлітковий вік» назвала фільм «Дівчата. Портрет» (Girl Picture) оглядач сайту незалежного кіно IndieWire Наталія Вінкелман.
У п’ятницю 12 серпня прокатна компанія Strand Releasing, що спеціалізується на авторському та іноземному кіно, випустила фільм «Дівчата. Портрет» у Нью-Йорку (IFC Center), Лос-Анджелесі (Laemmle’s Royal) та Чикаго (Siskel Center), після чого він буде показаний в інших містах США.
Юні Міммі (Ааму Мілонофф) та Ронко (Елеонора Кауханен) – подруги не розлий вода. На порозі повноліття вони відкривають для себе дорослий світ і охоче вплутуються у веселі та іноді ризиковані пригоди. Їхня спільна подруга і однолітка Емма (Ліннеа Лейно), навпаки, серйозна і нелюдима. Вона зосереджена на головній меті досягти успіху у фігурному катанні. Глядач побачить бліц-портрети трьох героїнь протягом трьох послідовних уїкендів, коли вони мають пережити сильні емоції, спричинені першими закоханостями та спалахами відчуження від батьків та друзів.
Режисеру та драматургу фільму «Дівчата. Портрет» Аллі Хаапасало (Alli Haapasalo) 44 роки. Вона народилася у місті Керава у південній Фінляндії. Здобула ступінь бакалавра мистецтв в Університеті Аальто. Приїхавши до США, навчалася у Нью-Йорку, де у 2009 році отримала ступінь магістра витончених мистецтв у Школі мистецтв Тіш Нью-Йоркського університету. Її займає тема перехідного віку та дорослішання, і у центрі історій, які вона розповідає у своїх фільмах, долі молодих жінок.
Фільм «Дівчата. Портрет» Аллі зняла за сценарієм Ілони Ахті та Даніели Хакулінен. Світова прем’єра відбулася на кінофестивалі «Санденс» у 2022 році, де він отримав визнання критиків та приз глядацьких симпатій. Фільм також показувався в одній із програм «Берлінале».
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив з Аллі Хаапасало щодо сервісу Zoom.
ОЛЕГ СУЛЬКІН: Аллі, де ви зараз перебуваєте?
АЛЛІ ХААПАСАЛО: У Нью-Йорку. Дивлюся у вікно, милуюсь панорамою Грінвіч-Вілледжа.
О.С.: Наскільки я знаю, у вас із Нью-Йорком довгий романс.
А.Х.: Можна й так би мовити. Я жила тут десять років, навчалася у Школі мистецтв Тіш. Мій дипломний фільм називався “По тонкому льоду” (On Thin Ice). Закінчила навчання у 2009-му, але ще якийсь час жила тут, писала сценарій свого першого ігрового фільму. Одночасно працювала, займалася різними речами, журналістикою, у тому числі, відеографікою, фотографією. 2015 року мені пощастило: мій ігровий проект затвердили у Фінляндії, де він отримав фінансову підтримку від державного кінофонду та телеканалу.
О.С.: Я прочитав в одній статті про вас, що ви писали туристичні довідники-гіди Нью-Йорком фінською мовою. Ви робили їх до чи після перших дослідів у кіно?
А.Х.: Перше видання мого путівника по Нью-Йорку побачило світ у 2007 році, а доповнене видання – у 2015 році. Така ось була підробіток на боці.
О.С.: Цікавий підробіток. Стільки потрібно було подивитися, вивчити, сформулювати…
А.Х.: Правильно. Я використала не лише свій досвід, але й знання та враження багатьох моїх друзів та знайомих, які висловили своє ставлення до Нью-Йорка.
О.С.: Розкажіть про кастинг. Як ви знайшли це чарівне тріо на ролі Ронко, Міммі та Емми? Які вимоги до них висували?
А.Х.: Потрібно було, щоб кожна актриса підходила до двох інших, щоб між ними виникла «хімія», тісний емоційний зв’язок. Сюжетна лінія дуже проста, і все в таких історіях залежить від правильного підбору акторів. Якби ми задовольнилися черговим стереотипом, то фільм просто не рушив би з місця. Коли я зупинила вибір на цих трьох юних актрисах, то одразу прийшло відчуття, що все вийде. Дівчата талановиті та харизматичні. Мені було важливо, щоб вони привласнили характери своїх героїнь. Я маю на увазі їх повну зануреність у життя та вчинки героїнь. Протягом трьох місяців ми репетирували, багато обговорювали, говорили про все на світі. Я старший за них на двадцять років, але нам вдалося встановити взаємну довіру. Вони мали реально подружитися одна з одною, тому що у фільмі вони близькі подружки і відверто обговорюють найінтимніші деталі своїх закоханостей. При цьому вони бачать, що ввімкнено камеру і на них дивляться учасники знімальної групи. А однією з актрис, Ліннеї Лейно, яка грає Емму, потрібно було навчитися впевнено кататися на ковзанах.
О.С.: Невже це вона сама змогла виконати стрибок потрійного лутцу, як ми це бачимо на екрані?
А.Х.: Ні, звісно, це надто складно. Для цих сцен ми використали дублерку.
О.С.: Ви показуєте у своєму фільмі щоденне життя трьох звичайних дівчат 17-18 років. І якщо не знати заздалегідь, що вони живуть у Фінляндії, можна легко сплутати їх з однолітками в інших країнах Європи. Подібні сленг, музика, одяг, стиль поведінки – це можна вважати результатом глобалізації?
А.Х.: Так, це так. Фільм показували в Америці, Німеччині, Великій Британії, у багатьох інших країнах. І всюди глядачі легко ідентифікували наших героїнь. Скрізь процес дорослішання пов’язаний із проблемами та конфліктами, і вони дуже схожі у різних країнах. Не треба пояснювати американцям, німцям чи росіянам, чому дівчата поводяться так, а чи не інакше.
О.С.: У фільмі є сексуальні сцени досить відвертого характеру, у тому числі лесбійські. У вас були проблеми із цензурою?
А.Х.: Ні, ні в якому разі. Заради справедливості уточню, що у нас немає сцен з «оголенням». У Фінляндії діє система вікових рейтингів, яка дозволяє розмежовувати аудиторію залежно від наявності у фільмах сцен сексу, наркотиків та жорсткого насильства. Цензура? Ні. Вона нас не торкнулася, хоча ми торкаємося таких спірних тем, як гомосексуальні відносини серед підлітків.
О.С.: Ваші героїні поводяться дуже імпульсивно. Це витрати перехідного віку?
А.Х.: Через акселерацію дівчата фізично дорослішають раніше, але ментальний розвиток їх дуже нестійкий. У якийсь момент вони можуть поводитися дуже по-дитячому, а за кілька хвилин чинять як дорослі.
О.С.: Чи немає у вас відчуття, що дорослішання настає надто рано?
А.Х.: Мені важко судити про це, мій син ще зовсім маленький, йому 5 років. Існують різні аспекти дорослішання – соціальні, сексуальні, політичні. У нас у Фінляндії триває дискусія щодо психологічних проблем підлітків. Чому вони все частіше відчувають безвихідь та впадають у депресію? Чи пов’язані ці проблеми з тим, що дорослі покладають на них надто великі очікування, і вони бояться, що не виправдають надії? Стрес у підлітків часто виникає, коли їх вихованням займаються «батьки-вертольотчики» (helicopter parents).
О.С.: Вертолітники?!
А.Х.: Ну так, так називають батьків, які ширяють над своїми дітьми і надмірно їх опікуються, захищаючи від будь-яких турбот і старанно підштовхують своїх дітей до досягнення успіху. Ці зусилля часто призводять до зворотного результату. Що реально потрібно: допомагати дитині опановувати мистецтво управління емоціями і навчитися говорити з нею відверто на найнепростіші теми, насамперед, про сексуальні стосунки. Ми у Фінляндії приділяємо цьому велику увагу.
О.С.: Чи можна я поставлю питання більш загального плану? Яким є ваше ставлення до Америки? Можете порівняти життя в Америці та Фінляндії, і назвати головні, на вашу думку, відмінності?
А.Х.: Ми всі з одного глобального ареалу культури, з однієї цивілізації. Тому коли фін приїжджає до Америки, йому багато що представляється знайомим. Фіни добре знають американське кіно, телебачення, добре розмовляють англійською. У той самий час існують великі відмінності у взаєминах індивіда та суспільства, у політиці щоденного життя.
О.С.: Що ви маєте на увазі?
А.Х.: Нам дуже пощастило мати у Фінляндії владу, яка найбільше зацікавлена у тому, щоб створити людям гідні умови життя. У нас безкоштовна медицина, безкоштовна освіта. Багато фін навіть не замислюються, наскільки незалежними від суспільства це робить нас. Це дає нам можливість вибирати такі шалені професії, як кінорежисер, і не бути стурбованими, звідки брати гроші на оплату рахунків, скажімо, на лікування. Ми так звикли до державних «бенефітів», що багато хто це не цінує.
О.С.: Для американців ці бенефіти звучать як чиста фантазія.
О.Х.: Звичайно, ідеального суспільства не існує, і завжди є простір для розвитку та вдосконалення. Сьогодні і у Фінляндії є багато людей, які живуть у злиднях.
О.С.: Держава допомагає у виробництві фільмів?
А.Х.: Фільми, у тому числі режисерів-початківців, отримують фінансову підтримку Кінофонду Фінляндії. Звичайно, в Америці також можна отримати державні та громадські гранти, але це досить непросто. Загалом нам у Фінляндії треба цінувати те, що ми маємо.
О.С.: Привертає увагу етнічна різнорідність людей, з якими по життю перетинаються героїні фільму. Ось явно вихідець із Близького Сходу, а ось темношкіра поліцейська. Вони поводяться спокійно, упевнено, не як прибульці-іммігранти, а як господарі цієї землі.
А.Х.: Я дуже рада, що ви це помітили. Фінське суспільство сьогодні дуже диверсифіковане, і я намагалася це показати. Ці процеси поки що не знайшли належного відображення у фінському кіно. Майже всі головні герої фінських фільмів – білі, тільки іноді в епізоді майне темношкірий або вихідець із Азії. Мені здається, що наші режисери повинні поставити собі запитання: наскільки реалістично ми показуємо фінське суспільство? Адже воно вже давно неоднорідне.
О.С.: Фінські фільми вкрай рідко потрапляють до американського прокату. Як, на вашу думку, поставляться до вашої картини американські глядачі?
А.Х.: Хочете чесну відповідь (сміється)? Дивіться, нашу картину дуже добре прийняли у Санденсі, де вона отримала премію публіки. На жаль, через ковід ми не змогли туди поїхати, а віртуально, по електронному зв’язку дуже важко відчути пульс і настрій аудиторії. Я була щасливою, коли у фільму з’явився американський прокатник. Але я знаю, що до США привозять найкращі незалежні фільми з усього світу, тож конкуренція дуже сильна. У мене немає ілюзій, але я сподіваюся, що свою аудиторію фільм знайде. Його вже дуже добре прийняла ЛГБТ-громада Америки, фільм з успіхом показали на кількох фестивалях цього напряму. Хотілося б, щоб його побачила і мейнстримівська аудиторія, особливо молоді дівчата віку наших героїнь, які могли б ідентифікувати себе з ними.
О.С.: Чи існує феміністське кіно, чи це все вигадки активісток, які борються за рівноправність жінок?
А.Х.: Я не вірю в окреме феміністське кіно, хоча є…
