У рамках 5-го кінофестивалю країн Балтії в Нью-Йорку (NYBFF) відбулася північноамериканська прем’єра латвійського документального фільму Homo Sovieticus, знятого спільно з Литвою та Чехією.
На фестивалі, що проходить у культурному центрі Scandinavia House на Парк-авеню, демонструються п’ятнадцять ігрових та документальних фільмів, знятих в Естонії, Латвії та Литві.
Homo Sovieticus (Людина радянська) – неологізм, який набув поширення завдяки книзі письменника та філософа Олександра Зінов’єва «Гомо радікус», опублікованій у 1982 році. Це поняття, що має зневажливий характер, визначає певний соціальний типаж, що сформувався за радянських часів. До речі, у просторіччі цей наукоподібний термін часто замінюється зрозумілим і ще більш зневажливим слівцем «совок». Йдеться про феномен людини, головні якості якого сервільність і конформізм перед авторитарною владою, імперська свідомість, агресивність, брехливість, злодійкість, лицемірство, ворожість до всього «чужого».
Режисер Іво Брієдіс (Ivo Briedis) та сценарист Рита Рудуша (Rita Rudusa), які народилися за радянських часів, вирішили простежити еволюцію радянської людини в пострадянську епоху. Вони поговорили з багатьма людьми. Частина тридцять років тому, незадовго до розпаду СРСР, брали участь у популярному ток-шоу Володимира Познера. Як епохальні політичні та соціальні зміни вплинули на колишніх громадян СРСР, які тепер живуть у незалежних республіках, а також у країнах Східної Європи? Які ознаки Homo Sovieticus в їхньому менталітеті збереглися, а які ні?
2021 року фільм «Homo Sovieticus» отримав прем’єру на міжнародному правозахисному кінофестивалі «Один мир» у Празі. Він показувався на кількох кінофестивалях, включаючи ArtDocFest у Ризі.
Іво Брієдіс – режисер театру та кіно, сценарист. Його стрічка «Фільм» (The Film, 2012) отримала нагороду як найкращий неігровий фільм року у Латвії. Він також співавтор сценаріїв телевізійних серіалів «Червоний ліс» (The Red Forest, 2019) та «Емілі, королева преси» (Emily. Queen of Press, 2021).
Рита Рудуша – журналіст, редактор, медіаконсультант.
Режисер Іво Брієдіс та сценарист Рита Рудуша відповіли на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» з сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Ваш фільм – результат великої дослідницької роботи та роздумів про феномен Homo Sovieticus та його ідеологію. Якби війна Росії проти України розпочалася раніше, коли ви працювали над фільмом, щось у ньому змінилося б?
Іво Брієдіс: Думаю що так. Якби ми побачили реальну особу цієї війни, фільм був би іншим. Ми не були б такі м’які. Ми провокували співрозмовників на душевні одкровення, які передбачали певну медитативність. Ми були б агресивнішими та голоснішими.
Рита Рудуша: Моя відповідь та сама. Фільм був би іншим. Щодо поняття ідеології, то я не впевнена, то воно має відношення до цієї розмови. Швидше можна говорити про спосіб мислення людини, яка покірно підкоряється владі. Ми бачимо, як мобілізованих (росіян) відправляють на фронт, а вони не протестують, бо, певне, бояться влади більше, ніж смерті. Це такий екстремальний прояв Homo Sovieticus, коли людина повністю підпорядкована обставинам і коли її воля, здатність приймати самостійні рішення повністю відключено. Ми бачимо прояви менталітету Homo Sovietucus у такій потворно перебільшеній формі. Іво справедливо говорить про наш м’який підхід у фільмі. Але якщо підсумовувати те, ми в ньому показали, то там є все, що виявилося сьогодні. Ми питали співрозмовників про особисту відповідальність, про ставлення до влади, про одержимість святкувати перемогу у Другій світовій війні. Всі ці риси виразно проявилися у нинішній війні, лише в екстремальній формі.
О.С.: Ви розмовляєте з людьми, які згадують початок 90-х, час колапсу Радянського Союзу, і вони ж, лише через тридцять років, говорять на камеру, відповідають на ваші запитання. Цей прийом було закладено у сценарії?
Р.Р.: Спочатку це була ідея продюсерів (Гінтс Грубе, Еліна Гедіня-Дуцена) та моя ідея. Ми представляли фільм дещо інакше. Не знаю, чи погодиться з цим твердженням Іво, але ми росли разом із нашим фільмом. Коли ми почали розробляти тему, то зрозуміли, що фільм має бути особистішим. З погляду кінооповідання, це хороший структурний прийом – ті самі люди говорять про себе і своє життя тоді, під час розпаду СРСР, і через тридцять років. Зауважимо, вони вже пережили 2014 рік, час анексії Криму, і тема російської агресії вже стала предметом розмови.
І.Б.: Ми почали з того, що ввели у фільм протагоністів з-поміж учасників ТВ-шоу, яке вийшло в ефір незадовго до краху Радянського Союзу. Але цей погляд здався нам надто вузьким. І ми додали себе як протагоністів. Це допомогло нам зрозуміти багато, і, як зауважила Ріта, ми росли разом із фільмом.
О.С.: Ведучим того давнього ТВ-шоу був відомий журналіст Володимир Познер. Всі ці роки він лавірує між владою та ліберальним табором. Сьогодні він, наскільки я знаю, мовчить, не коментуючи вторгнення російських військ в Україну. І мені подумалося, що він теж щонайменше частково підпадає під визначення Homo Sovieticus. Ви погоджуєтесь з цим твердженням?
Р.Р.: Абсолютно! Познер – яскравий приклад Homo Sovieticus. Вміє пристосовуватись як ніхто. За всіх режимів Познер примудряється залишатися на плаву. Те, що він не засуджує агресію Росії в Україні, є дуже характерним. До речі, його прямо запитували, чи є він Homo Sovieticus, і він, звичайно, відповів негативно. Але він є таким. Він, можна сказати, найвиразніший приклад пристосуванства.
І.Б.: Це той аспект фільму, який я б змінив через війну. Я показав би Познера дещо в іншому світлі.
О.С.: Що виявилося найважчим для вас у процесі підготовки та самих зйомок?
Р.Р.: Найважчий момент, коли ми йшли разом з учасниками «параду перемоги» 9 травня в Даугавпілсі і коли розмовляли з однією з місцевих сімей. Це все відбувалося в нашій країні, і ми спілкувалися з людьми, які своїх маленьких дітлахів одягали у військову форму. Вони демонстрували «перемогу» у всій її сумнівній пишності. Це було страшно. Страшно не за себе, а за всю нашу країну. Думалося, скільки людей заражено цією хворобою, якщо процитувати Олександра Зінов’єва. Не знаю, скільки людей йшли в цих колонах, можливо, півміста. Але вони безперечно відчували в нас чужих. Ми не святкуємо, отже, ми інші, «не з наших». І ця хода, яку ми пройшли до кінця, стала для мене тяжким випробуванням.
І.Б.: Я, мабуть, погоджуся. Емоційно було тяжко. Хоча ми живемо в одній країні, ці люди мені чужі. Між нами мур. І як довго ця стіна існуватиме, – дуже складне питання. Може зараз ситуація починає змінюватися. У Даугавпілсі знесли два пам’ятники (йдеться про демонтаж меморіалів, споруджених на честь радянської армії). Таке відчуття, що агресія Росії в Україні стала поштовхом до усвідомлення реальної ситуації.
Р.Р.: Так, вона стала свого роду каталізатором процесів, що давно йдуть. Радянський Союз умирає тільки зараз.
І.Б.: Саме зараз він починає вмирати!
О.С.: Величезна частина населення Росії зомбована багаторічною масованою пропагандою. Чи є лікування цієї хвороби?
Р.Р.: Це питання нам ставлять майже після кожного кінопоказу. У фільмі ми наводимо дві відповіді, які дали наші герої. Російський соціолог Лев Гудков вважає, що ця місія має бути покладена на різні інституції. Німецький журналіст Борис Райтшустер вважає, що це вибір самого індивіда, який усвідомлено працює над собою. Я думаю, що обидві відповіді правильні. Зусилля інституцій та індивіда повинні бути взаємопов’язані. Думаю, що вилікуватися можуть люди, які перебувають поза Росією. Що стосується тих, хто знаходиться на території Росії, то я гублюся в здогадах, оскільки я не маю певної відповіді. Хвороба настільки запущена, що, мабуть, має статися якась велика внутрішня катастрофа, але я не хочу про це говорити.
І.Б.: Росія має пройти курс шокової терапії, щоб щось зрушило у свідомості її мешканців. А для цього Росія має зазнати поразки у війні з Україною, можливо, розколотися на кілька держав. Це звучить жорстко, але переконаний, що це єдиний правильний шлях для Росії.
О.С.: Скільки для цього потрібно часу? Як приклад можна взяти Німеччину та її колективну провину за нацизм.
І.Б.: Для цього Німеччині знадобилося кілька десятиліть. Так, її денацифікацію можна вважати успішною, хоч і сьогодні можна спостерігати рецидиви нацизму, особливо у східній частині Німеччини.
О.С.: Багато емігрантів з Росії з менталітетом Homo Sovieticus, емігруючи до США та інших країн, дивним чином зберігають свій колишній спосіб думки. Значна частина з них, користуючись усіма благами вільного світу, залишаються про-імперски, про-путінськи налаштовані. Це для мене загадка. Може, ви поясните цей феномен?
Р.Р.: Для відповіді на ваше запитання потрібний, мабуть, соціальний антрополог. Висловлю своє відчуття. Люди, які емігрують, часто зберігають і навіть посилюють свої консервативні погляди на чужині. Особливо це для груп, у яких об’єднуються представники будь-якої діаспори, зокрема і латиської діаспори США. Звичайно, серед останніх немає Homo Sovieticus, оскільки старше покоління громади формувалося ще в довоєнну добу. Вони привезли із собою ультраконсервативні погляди, що підживлюються ностальгією за рідною країною та культурними традиціями. Емігрантські громади часто опираються новизні, не хочуть приймати прогресивних змін у суспільному житті країн, де вони живуть. Це характерно і для США, і для Ізраїлю, і для Німеччини, де ми в Берліні знімали наш фільм. Величезна кількість російських емігрантів з георгіївськими стрічками та під національними прапорами скандували гасла на підтримку Путіна.
І.Б.: Я думаю, злий жарт із росіянами зіграла перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні та почуття їхньої переваги над усіма іншими народами. Це спричинило формування спочатку радянського нацизму, та був і російського нацизму. Всі ці заклики та гасла типу «ми перемогли!», «Ми найсильніше!», «Можемо повторити!» – Вияви цієї ідеології. Весь світ живе за законами, а ось ми живемо за поняттями (вимовляє російською). Я не знаю, як це слово перекласти англійською. Я знаю, що цей вислів прийшов із кримінального світу, який дуже тісно стуляється з легальним світом.
Р.Р.: Для мене найтривожніше, що цей напівбандитський менталітет…
