«Голос Америки» поговорив із музичним критиком Анною Віленською про музикантів, які пишуть сьогодні пісні в Росії, та про музику тих, хто залишив країну після початку військових дій РФ в Україні.
Маша Мортон: Чи з’являється зараз у Росії нова цікава музика? Чи є в російській музиці саме всередині країни якісь нові риси?
Ганна Віленська: Є одна нова риса, але вона пов’язана не з появою музики, а з тим, що зараз «віруситься» і на що виготовляються ремікси в ТікТоку, в інтернеті. Взагалі, насправді не дуже просто стежити за російською музикою, перебуваючи не в Росії, а я з початку війни не в ній. Але якраз перед Новим роком, для того, щоб підбити підсумки – це ми для якогось каналу робили – я подивилася чарти Яндекс Музики на Apple Music платформі, і Spotify, який досі слухають у Росії, і YouTube, і я побачила, що справді там на перших рядках саме ремікси, причому ремікси з початку нульових.
Найпопулярніші ремікси – це «Зима в серці, на душі завірюха». Ця пісня, яку співала Єва Польна, здається 2004 року, і ось на неї зробили ремікс «Моя Мішель».
Друга пісня вийшла 2008 року, також пісня з нульових – «Погана дівчинка».
І ще третя пісня, яка в Росії з’явилася та «завірусилася» – це «Цариця». Дуже популярні треки із серіалу «Слово пацана», які теж дуже багато відсилають до тематики 90-х та нульових.
Це насправді суперцікаво. Чому? Тому що це може дещо свідчити. По-перше, все, що стосується реміксів – це завжди про нашу безпеку, спогади про дитинство і таке інше. А нульові в Росії – це був найщасливіший, відкритий, безпечний час, коли музика змінювала свій стиль дуже швидко і інтенсивно. І це був якийсь час свободи та радості. І складається таке музичне враження в мене, що є туга за цим часом, за раннім та середнім нульовим. Є бажання його якось відновити чи по-новому згадати.
Ви, мабуть, хочете простежити еволюцію? Що там із музичними формами, ще чимось. Але ось тут, боюся, нічого… Справа в тому, що десь близько 2013–2014 року було проведено деяку межу між 2000-ми та 2010-ми – один мій знайомий пов’язує це саме з появою конкретної пісні, нехай я не впевнена що на 100% з ним згодна, але він говорить про пісню Алли Пугачової «Нас б’ють, ми літаємо»… Він дуже політично це обґрунтовує, але музично щось у цьому насправді є… – начебто така була проведена деяка риса . Ось 2010-ті настали не 2011 року в музиці в Росії, а 2013–2014.
Різниця між цими двома десятиліттями така, що у нульові вся музика була інтенсивно різна, а у 2010-х раптом сформувався рецепт російської естрадної пісні. І він так міцно сформувався, що, наприклад, пісня «Цариця» співачки Анни Асті, яку я згадувала ідеально, вписується у шаблон 2013 року.
– Це дуже цікаво, чи не могли б ви детальніше розповісти про шаблон російської естрадної пісні?
– Форма зрозуміла, куплетно-приспівна – але це у всьому світі. Це пісня в мінорі, з великою кількістю затримань, особливо другого та четвертого ступеня. Це коли у кульмінаційному моменті мелодія потрапляє не в ту ноту, яка звучить на тлі в акорді, а в сусідню згори. Ось це називається “затримання”, тобто попадання на тон вище.
Як би така помилка, навмисно зроблена композитором, який відразу «виправляється», але створює щемне дивне відчуття такої емоційної помилки. Дуже здорово з цим прийомом працює Костянтин Меладзе з усіма його піснями, зокрема «ВІА Гра» дуже вплинули на цю справу. Така гіперщемляча інтонація.
– А з чим це може бути пов’язане? І чому завжди мінор – і у 90-ті теж усюди був мінор?
– Якщо ми відстежимо історію нової Росії з утворення Радянського Союзу… Ось Союз «настав» – і влада хотіла, щоб музика була мажорною, давали композиторам таку вказівку, і композитори як референс брали музику французької революції, і іноді прямо переспівували, переробляли французьку музику. І ось «Звійтесь багаттями…» – це буквально арія з опери «Фауст» композитора Гуно.
А потім з’ясувалося, що цих інтонацій немає в народній музиці, вони не існують.
І ось той час, коли народне знову стало дозволено – це якраз часи війни.
Народна музика знову ніби валідувалась, але в новій формі. Маршоподібність залишилася радянською, а наповнення стало знову каторжно-сибірським. Тобто всі інтонації, які починають бути присутніми у музиці військових та повоєнних років – це ось те, що ми в 90-х назвемо блатною інтонацією. Це в 19-му столітті були особливі сибірські пісні і туди ще підмішувалися циганські пісні і клезмер, тому що всі сиділи у в’язниці і в тюрмі було дуже багато євреїв і циган. Це не повинно звучати образливо. Це просто констатація факту, судячи з музичного зрізу. І ось це все утворило якийсь пул інтонацій, які стали якоюсь новою народною музикою. Не тій, яку ми собі уявляємо з посилу Надії Кадишевої, щось про берізки та хороводи – а справді народної.
За часів відлиги ця музика стала просочуватися у кіно. Вся музика з «Іронії долі» та фільмів відлиги, наприклад, «Десятий наш десантний батальйон» – це авторська музика, складена про часи війни. Вона вся, звісно, теж мінорна. І там, окрім мінору, що кидається у вуха, важливий прийом – це нескінченний повтор на іншій висоті, секвенція.
Мінор з’явився і не йшов. І якщо ми спробуємо подумати чому, то ми прийдемо через довгу нитку міркувань до того, що найближча нам музика – це ось сумна тюремна каторжна, з якої вийшла вся музика 90-х і нульових теж вийшла. Це будуть такі сумні міркування.
Люди завжди музикували вокально для того, щоб пережити якийсь гострий стан чи кризовий момент: музика контейнує емоції людини, допомагає впоратися з ними. Вона такий важливий інструмент, особливо вокальна. Інструментальна музика ще може бути танцювальною, і це вже просто виплеск певної агресії. А ми говоримо про великий пласт людей – це ті, хто сидів у в’язницях, рекрути, люди на важких роботах. І ось вони, мабуть, і сформували ось той народний музичний порядок денний кінця 19-го століття. Зважаючи на музику, яку вони співали, їм було дуже погано.
– Повернуся до того, про що ми говорили раніше: чи збереглися зараз ті тенденції, які з’явилися після 2013 року, про які ви говорили?
– Так, справді, це все приблизно про одне, це якийсь щемливий романс з танцювальним бітом про кохання. Але зроблений з більш складним ритмом, ніж у дев’яності та нульові – саме в ритмі кардинальна відмінність від того, що було на стику століть. Я робила докладне дослідження про те, як у Росії з’явився реп. І ось перші репери, які цю справу робили, вони робили це трішки «кринжово», бо їм не виходило зробити синкопи, які робили чорні хлопці в Америці. Синкопи – це аритмічні збивки, дуже спритні, пов’язані з переживанням тілесності, з рухом.
І ось цього не було, бо в нас немає у культурі цієї синкопи. Нема цього у народних танцях, ніде, все дуже рівне. І дев’яності, і нульові – це така пряма музика. Мені спадають на думку такі приклади: ось я «Тату» переслуховувала нещодавно дуже докладно, майже всю дискографію. І ось ми спостерігаємо, що «хлопчик-гей, хлопчик-гей», це «та-та-та-та», це прямий дуже рівний ритм.
Потім якийсь “Чорний бумер, чорний бумер, під вікном катається” – це безбожно рівний ритм. Тобто це прямий дуже круто, дуже стильно, і це прямий відрізняє те, що було тоді, від того, що зараз.
А зараз, коли ми беремо пісню «Цариця», припустимо, Асті, ми чуємо «П’яний з твоєї вини…», щоразу там трошки ця збивка є. Ось це з’явилося у 2010-ті роки. Це явно прийшло із західної поп-музики. Щось на зразок Тейлор Свіфт чи Кеті Перрі. Там увесь час йде розбіжність слів з мелодією по ритму – і ось воно з’явилося, встаканилось і доповнило картину цього романсу, який тепер трішки з американськими синкопами. Ось такий приблизно вигляд цього шаблону.
– А з початком війни нічого не змінилося?
– Ну, ніби музики поменшало, реміксів побільшало. Не пам’ятаю, щоб таке було 2020-2021. Ось довоєнний рік 2021 та 2020 до нього – що було? Була величезна реп-культура, сильна реп-сцена з цими новими іменами, багато хто з яких скандальні. Причому так цікаво про російський реп – через цю ж рису, що ми не дуже вміємо синкопи робити, іноді виходять дуже цікаві наслідки на кшталт мамбл-репу.
У мамбл-репу є два визначення. Це або реп, у якому слова погано прослуховуються, як у Скриптоніту, але мені ближче інше трактування: реп, у якому повторюються кілька слів патернами, які майже безглузді. Ось як у репера Фейса було п’ять років тому. І всякі такі цікавості на кшталт «Кадиллаку» Моргенштерна. Тобто, весь час російські репери намагаються продавити ось цю «антисинкопність», структурованість.
І потім це все кудись поділося, прийшла (Катерина) Мізуліна і сказала: давайте цензурувати вас. Потім пішла Олена Швець, яка була дуже важливою для російської сцени, тобто вона залишилася, але люди були засмучені тим, що вона «почистила» свою музику після зустрічі з Мізуліною та, загалом, її вектор творчості змінився. Тобто сцена дещо збідніла. Хоча ті, хто там зараз працюють, є досить продуктивними.
– Продуктивні? А хіба за тамтешніх умов зараз можна вільно працювати?
– Давайте подивимося на музикантів, композиторів, які зараз творять у Росії. Є три групи: найменша – це антивоєнні, але виконавці, що приховують це. Друга група – Шаман. Тобто такі провоєнні виконавці – їх теж дуже мало і серед них тільки Шаман пише хорошу музику, решта – це шлак зовсім. І це можна довести. Я заради веселощів доводила, що пісня Газманова «Солдатам Росії» дуже погано зроблена. Тому що хороша пісня – це та, у якій усі шари працюють на єдине завдання. А там кожен шар працює на різні завдання: є трохи розважальні, є трохи захоплюючі, є войовничі, є трохи репу… Така солянка в музиці — це погано.
І є ще найбільша третя група: це можливо такі аполітичні люди, яким не до цього. Ну от там співачка Ганна Асті чи хтось ще… Вони просто щось роблять і, як мені здається, їм дуже добре. Дуже багато звільнилося важливих місць, де можна виступати: корпоративи, якісь концерти – тобто така трішки не ринкова ситуація складається. І, чесно кажучи, я б на їхньому місці, навпаки, писала більше – бо це робота і…
