П’ять американських музичних альбомів, які цього місяця відзначають річницю свого релізу, – у щомісячному дайджесті «Що послухати?».
PIXIES
Surfer Rosa
Давайте визнаємо: хоча американська сцена ніколи не брала Pixies рок- легендами, їх роль у розвитку альт-року применшувати не можна. Отримавши культовий статус в основному за межами США, Pixies виявилися тими, на чиє звучання стали рівнятися, надихатися їхньою дивною лірикою та уважно вивчати їхні інді-експерименти.
А почалося все 35 років тому – у березні 1988 року гурт випустив дебютний Surfer Rosa. Цей дивний, сюрреалістичний альбом насичений яскравим панківським звуком, у якому оманливо приглушений вокал Блека Френсіса неминуче змінюється різкими гітарними партіями. Винятком тут звучить наймелодійніша пісня альбому, яка стала не лише його головним хітом, а й «візитною карткою» всього колективу. Трек Where Is My Mind, прославлений завдяки «Бійцівському клубу», ще довго хвилював уми любителів шукати сенси у пісенній ліриці. Сам же Френсіс говорив – пісня, в якій співається про рибу в карибських скелях, натхненна… звичайною рибою в карибських скелях, яку музикант зустрів під час дайвінгу.
Але й окрім Where Is My Mind в альбомі багато примітного – до того ж настільки, що спонукало музикантів Nirvana запросити до роботи над Nevermind продюсера Surfer Rosa Стіва Альбіні. Послухайте той самий Break My Body – комусь він справді нагадає прото-версію кобейнівської класики.
EVANESCENCE
Fallen
20 років тому відбувся студійний дебют Evanescence – альбом Fallen. До того моменту Емі Лі та Бен Муді співпрацювали цілих вісім років, але масштаби їхньої творчості були невеликі: за цей час вийшов лише один демоальбом, ротація здебільшого обмежувалася християнськими радіостанціями, а концертна географія не виходила за межі американського Середнього Заходу.
Саме зміна географії зрушила кар’єру майбутніх зірок із мертвої точки. Після переїзду до Лос-Анджелеса вийшов Fallen, який не тільки потрапив у всілякі чарти, але й подарував дебютантам одразу п’ять номінацій на «Греммі» (Evanescence отримали дві з них).
І не дивно: перший альбом включав два їхні головні хіти – My Immortal та Bring Me to Life. Альбом чудово вписався у звучання 2003 року: тримався високий попит на готичну та емо-естетику, а ню-метал та репкор домінували у світі важкої музики. Щоправда, на американській сцені ці жанри було віддано переважно чоловікам; європейські музиканти – наприклад, Nightwish, Epica чи Within Temptation – навпаки, стали впізнаваними завдяки виразному жіночому вокалу. За відсутності конкуренток, спів Емі Лі відразу виявився головним жіночим голосом для американських любителів року і металу.
Втім, радіостанції та продюсери Evanescence намагалися чинити опір і цьому. Пам’ятаєте чоловічу реп-партію у Bring Me to Life? Її виконав фронтмен 12 Stones Пол МакКой, запрошений продюсерами Evanescence. Сама група, та Емі Лі зокрема, були проти, і це навіть вилилося у конфлікт між лейблом та їхніми підопічними. Але в результаті МакКой і чоловічий вокал все ж таки потрапили в пісню.
Обидва хіти опинилися в саундтреку супергеройського бойовика «Сорвиголова» про однойменного героя Marvel. Фільм прийнято вважати невдалим – погано про нього відгукувався навіть виконавець головної ролі Бен Аффлек. Однак безперечно одне: незважаючи на критику самої кінострічки, вона допомогла широкому колу фанатів Marvel перетворитися на широке коло слухачів Evanescence.
ПАТТІ ЗМІТ
Easter
45 років тому світ з’явився альбом, що став комерційним проривом для «хресної матері панк-року». І нехай це звання, яким величають Патті Сміт, не вводить вас в оману: панк-рок, що зароджувався, помітно відрізнявся від звичного для сучасного слухача панка. Тут йдеться швидше про рок-драйв, який демонстрували Сміт та її колеги за нью-йоркською сценою (т.зв. представники вельми абстрактного поняття «протопанк»).
Альбом Easter – зовсім не гімн панк-рок-культури, а скоріше детальне відображення образу самої Патті Сміт: з її протестним темпераментом, але при цьому дуже поетичною та духовною натурою. Тут є відвертий панк (High On Rebellion) і щось, що нагадує блюз-рок (25th Floor). Є й класичний рок-гімн – головний хіт альбому Because the Night, який урочисто звучить у дусі Брюса Спрінгстіна, який, власне, і допоміг Патті створити цю пісню.
З іншого боку, тут знайшлося місце та ліричному боці її творчості. Досконалим особняком звучить індіанська фолк Ghost Dance і кілька пісень з цілим сонмом біблійних посилань (наприклад, велика Easter). Є і те, й інше: насичена цитатами з псалмів пісня Privilege (Set Me Free) починається з органу, а закінчується рок-бойовиком.
Самим узагальнюючим треком стала речитативна декламація Babelogue, в якій знайшлося місце усьому вищесказаному: вічному бунту Сміт та її ліричності, релігійним оммажам і не найпристойнішій лексиці, індіанським відсиланням і красі поезії найзухваліших образів.
TALKING HEADS
Naked
Ще одні представники нью-йоркської «нової хвилі», які поряд із Патті Сміт відзначають ювілей альбому, – Talking Heads. 1988 року вони записали платівку Naked – свою останню студійну роботу.
Попередня платівка музикантів, саундтрек-збірка True Stories, виявилася, на думку багатьох, не найуспішнішою їхньою роботою. Чого не скажеш про Naked – цей альбом був тепло сприйнятий публікою, яка оцінила повернення до стилістики альбомів Remain In Light (1980) та Speaking In Tongues (1983), які могли похвалитися фан-і фолк-мотивами. Це ж ми чуємо і протягом приблизно половини альбому Naked – африканські та латиноамериканські етно-ритми, пульсуючі та танцювальні.
Друга половина альбому – куди менш фанкова та експериментує вже в інших нью-вейв-площинах: депресивно-соціальна Cool Water, приправлений гармонікою та саксофоном Big Daddy, ефемерний індастріал у Facts of Life та інші треки.
Саме таким чином – в черговий раз намішавши постпанк, “нову хвилю”, фанк і уорлдбіт – “Голови, що говорять” і вирішили закінчити свої численні експерименти. Через три роки після виходу альбому гурт офіційно розпався, так що Naked можна вважати їхньою «лебединою піснею» – втім, цілком вдалою.
SEMISONIC
Feeling Strangely Fine
На додаток до вищезгаданих Pixies згадаємо ще й про одних помітних альт-рокерів 1990-х, які відзначають у березні ювілей свого головного хіта. Рівно чверть століття тому Semisonic випустили Feeling Strangely Fine – свій другий альбом, який з’явився два роки після дебютного Great Divide.
На відміну від тих же Pixies, це вже був інший альт-рок: куди м’якший, із досить «попсовою» та романтичною лірикою. Творчість Semisonic, включаючи і Feeling Strangely Fine, була хрестоматійною для свого часу: наприкінці 1990-х рок-сцену визначали полегшені варіації жанру, що заграють при цьому з естетикою пост-гранжу.
Головний хіт альбому (і всієї кар’єри гурту) – Closing Time – був написаний вокалістом Деном Вілсоном під емоціями періоду, коли його дружина чекала на дитину (хоча за текстом пісні, що розповідає про друзів, що покидають, цього не скажеш). Інші пісні альбому згадують значно рідше, хоча після виходу альбому деякі з них стали міжнародними хітами далеко від рідного для Supersonic Міннеаполісу: серед них, наприклад, поп-рок балади Secret Smile та Singing In My Sleep.
