П’ять американських музичних альбомів, які цього місяця відзначають річницю свого релізу, – у щомісячному дайджесті «Що послухати?».
REM
Murmur – 40 років
Таким вже видався квітень у музичній історіографії: більшу частину сьогоднішнього дайджесту присвячено року – зокрема, його «гаражній» жанровій варіації, над відродженням якої працювали музиканти на початку «нульових». Але ще задовго до них визнаними класиками альт-року став квартет REM, який випустив у квітні 1983 свій перший повноцінний альбом.
Платівка Murmur не могла не привернути увагу. Загадкова лірика, мелодійні гітарні партії і ритм, що чіпляє, швидко стали великою подією за межами американського рок-мейнстриму. Це дозволило REM виявитися піонерами в тому, що згодом назвуть альтернативним і інді-роком (щоправда, на початку 1980-х був термін коледж-рок), і прокласти дорогу для численних послідовників. Альбом виявився культовим явищем: поки одні фанати намагалися розшифрувати алегоричний текст синглу Radio Free Liberty (як правило, безуспішно), інші тим часом шукали загадковий, покритий травою міст, зображений на обкладинці альбому (цей міст знаходився в штаті Джорджія – досі, на жаль, , не зберігся).
І це був тільки початок кар’єри REM. Їх найбільш успішні альбоми (і головний хіт Losing My Religion) вийдуть лише через десять років, але вже на старті гурт встиг завоювати своє місце в історії музики. У 2010 році Бібліотека Конгресу додала Radio Free Liberty до Національного реєстру звукозаписів, зазначивши, що трек «встановив зразок для пізніших релізів інді-року, прорвавшись на університетське радіо перед загальною байдужістю мейнстримових радіостанцій».
До речі, у квітні цього року Національний реєстр поповнився ще 25 композиціями – докладніше про них «Голос Америки» розповідав у цій статті.
WHITE STRIPES
Elephant – 20 років
Якби не квітень 2003 року, хто знає, почув би світ одну з найвідоміших гітарних партій в історії гаражного року. Саме тоді, 20 років тому, у світ з’явилася культова Seven Nation Army – у складі альбому Elephant.
Для детройтського дуету White Stripes це вже четвертий альбом. При цьому жоден із попередніх релізів навіть близько не міг похвалитися успіхом нової платівки, в якій Джек та Мег Уайті вирішили повністю переосмислити свою попередню творчість. Тепер гурт використовував лише старе музичне обладнання (точніше, дуже старе – виготовлене 40 і більше років тому); Уайт впритул зайнявся своїми гітарними соло, яке дружина Мег – вперше повною мірою продемонструвала свій вокал (пісня In The Cold Cold Night). Як підсумок: вершини чартів, повні стадіони, міжнародне визнання та статус улюбленців серед рок-аудиторії, яка побачила у детройтцях чергову надію на відродження гаражного року.
Хоча альбом подарував світу відразу кілька хітів (наприклад, The Hardest Button to Button), значна частка його успіху склалася, зрозуміло, з «Армії Семи Націй» – так, як дитина, Джек Уайт помилково чув назву християнської організації «Армія порятунку» (Salvation Army). Тепер же Seven Nation Army перетворилася на стадіонний гімн і на якийсь час перетворила свого автора на одного з найшанованіших гітаристів свого жанру.
На хвилі успіху Уайти пізніше випустили ще два альбоми, які були також обласкані публікою та подарували дуетові дві статуетки «Греммі». Однак таких суперхітів, як Seven Nation Army, гурту так і не вдалося створити аж до його розпаду у 2011 році.
YEAH YEAH YEAHS
Fever to Tell – 20 років
За відродження гаражного року, на яке сподівалися фанати White Stripes, частково відповідальний і інший гурт, який відзначає ювілей свого альбому.
У квітні 2003 року, коли дует Уайтов насолоджувався успіхом Elephant, їхні колеги з Yeah Yeah Yeah (YYY) випустили лише свій перший повноцінний альбом Fever to Tell. Обидві групи пов’язує чимало: обидві – вихідці з Великих озер (музиканти YYY – з Огайо), обидві ділили одну сцену (Yeah Yeah Yeahs виступали на розігріві у Уайтів), і обидві експериментували у варіаціях гаражного року, (пост)панку та інших сценах альтернативної та інді-музики.
До виходу Fever to Tell у гурту вже була певна репутація: YYY була відома зухвалими навіть за мірками рок-сцени виступами і однойменним міні-альбомом. Дебютний студійник зібрав масову похвалу критиків і визнання слухачів. Хоча до виходу їх, мабуть, головного хіта – Heads Will Roll – залишалося ще п’ять років, більшість решти пісень, завдяки яким Yeah Yeah Yeahs запам’яталися в американській музиці, вийшли саме на Fever to Tell. Тут і панк-балада Maps, тут і помітна Date With the Night, тут і Y Control з візуально некомфортним кліпом – загалом є за що полюбити групу вже на їхньому студійному дебюті.
THE BLACK KEYS
Attack & Release – 15 років
Ще одні вихідці з Огайо – і ще одні представили сцени гаражного року – також відзначають у квітні ювілей.
Йдеться про 15-річчя альбому Attack & Release (2008), спільну платівку Патріка Карні та Дена Ауербаха. The Black Keys (під цим ім’ям відомий їхній дует) – ще одні яскраві послідовники тієї ж справи, що прославило вищезгаданих YYY та White Strips – спроб осідлати другу хвилю відродження гаражного року. Успіх прийшов до них, щоправда, трохи пізніше: їхніми головними проривами стали альбоми Rubber Factory, який у 2004 році допоміг дуету стати впізнаваними на рок-сцені, і Brothers, який нарешті обернувся комерційним успіхом.
Attack & Release вийшов між двома цими релізами, але виявився важливою віхою у творчості гурту. Саме на цій платівці дует вирішив відмовитися від сирих, диких записів (ніж, втім, і славиться гаражна доля) і підійти до справи з більшою відповідальністю: вперше за сім(!) років кар’єри вони записали альбом у професійній студії (а не в підвалах, як це було раніше), і навіть запросили продюсера. Ним став Брайан Бертон (він же Danger Mouse), у співпраці з яким вони створили і наступний Brothers із проривним хітом Tighten Up.
Втім, і композиції з Attack&Release дійшли до свого слухача. Пісні з альбому були використані в масі фільмів та серіалів («Холм одного дерева», «Дружинники», «Команда-А») та засвітилися у сеттингу кількох відеоігор (у тому числі – популярна Grand Theft Auto IV).
ЧІК КОРІА
Tones For Joan’s Bones – 55 років
Нарешті, у сьогоднішньому списку з’являється людина, далека від рок-музики, але надзвичайно близька до становлення джазу. У квітні 1968 року Чик Коріа публікує свої ранні записи під назвою Tones for Joan’s Bones. Для музиканта, якого пізніше визнають одним із найвидатніших джазових піаністів епохи, це був перший соло-альбом, який припав до душі багатьом критикам.
Серед інших, у записі альбому взяли участь музикант Вуді Шоу, шанований у джаз-середовищі завдяки своїй віртуозній грі на трубі, та саксофоніст Джо Фаррелл, з яким вони згодом працюватимуть над Return to Forever – ключовим музичним проектом у житті Коріа.
Якщо Tones for Joan’s Bones був стиль хард-боп, то Return to Forever – один із ключових проектів у жанрі джаз-фьюжн. Коріа був одним із тих, хто стояв біля витоків цього жанру – поряд із, наприклад, легендарним Майлзом Девісом, у колективі якого Коріа і розпочинав свої джазові експерименти невдовзі після запису Tones for Joan’s Bones. Пізніше Коріа вдалося, набравшись потрібного досвіду та цікавих знайомств, внести своє – не менш вагоме – слово у ф’южн, збагативши джазову сцену елементами рок- та латиноамериканської музики.
Повну колекцію дайджестів «Голосу Америки» читайте на нашому сайті
