NATIONAL
First Two Pages of Frankenstein
Після довгої перерви повернулися ветерани інді-сцени: наприкінці квітня The National представили новий альбом First Two Pages of Frankenstein. Для вокаліста Метта Бернінгера, братів Десснер і ще одних братів Девендорф новий альбом остаточно обірвав творчу паузу, в яку впала група перед настанням пандемії. Спроби перервати мовчання почалися ще минулого року: музиканти представили кілька нових пісень (включаючи меланхолійну колаборацію з Bon Iver – трек Weird Goodbyes), а вже у січні 2023 року Бернінгер опублікував у Твіттері відеоде він читає у піаніно уривок з книги про чудовисько Франкенштейна, – пряме посилання на назву майбутнього альбому.
First Two Pages of Frankenstein не просто не відходить від канонів групи, а навіть посилює їх, збираючи в одну платівку всю ліричність та трепетність The National. Нічого схожого на їхні перші альбоми – наприклад, насичений бадьорими гітарами Alligator – ви тут не почуєте. Нова платівка набагато ближче до їхнього фірмового звучання, яке почало дозрівати на збірниках High Violet і Boxer: з тих пір, з кожним новим альбомом The National давав слухачам все більш заспокійливу дозу меланхолії, саморефлексії та дивної ностальгії. First Two Pages of Frankenstein може і не можна назвати кульмінацією на цьому шляху, але його логічним продовженням – цілком.
До речі, до запису альбому музиканти знову залучили кілька іменитих музикантів – зокрема Тейлор Свіфт. Її поява на альбомі нікого не повинна дивувати: брати Десснери допомогли їй створити альбоми Folklore та Evermore, у меланхолійності яких вгадується і стиль The National.
METALLICA
72 Seasons
Джеймс Хетфілд та його колеги з «Металіки» теж не нудьгували під час пандемії. У середині квітня ікони метал-сцени нарешті, через сім років, випустили новий студійний альбом під назвою 72 Seasons.
На сайті «Металіки» наведено пояснення назви (і теми) альбому, які раптово є посиланням на дитинство. Хетфілд пише: «72 сезони. Перші 18 років нашого життя, які формують наше справжнє чи хибне “я”. […] Більшість нашого дорослого досвіду є відтворенням чи реакцією на ці дитячі переживання. В’язні дитинства чи звільнення з тих кайданів, які ми носимо». Ці ідеї, оформлені у властивій жанрі похмуро-депресивної манері, прозирають протягом усього альбому: Хетфілд в основному розповідає про свої дитячі травми, неприйняття себе та почуття провини – втім, як завжди, без будь-яких особистих подробиць.
На переживаннях Хетфілда вся ліричність альбому закінчується – у плані музики це максимально важкий (в контексті «Металіки») альбом. А також максимально швидкий – платівка насичена високошвидкісними, жорсткими гітарами, завдяки яким «72 сезони» сильно тяжіють до треш-металу. У цьому релізі ковидна пауза явно закінчилася: попереду Хетфілда та інших музикантів масштабний дворічний тур.
БІБІ РЕКСА
Bebe
У січневому дайджесті ми окремо згадували пантеон поп-дів албанського походження – говорячи, зокрема, про Ейву Макс, яка на початку року випустила свій другий альбом. У квітні настала черга іншої американки албанського походження – Бібі Рекси.
Для співачки, яка прославилася хітами Meant to Be, I’m a Mess та Me Myself & I, це третій альбом, до якого цього разу вона вирішила додати трохи ретро-вайбів. Хоча заграванням з музикою 1970-х та 1980-х у нинішній поп-музиці нікого не здивувати, творча спроба Бібі, здається, вийшла вдалою – принаймні критикам альбом, названий просто Bebe, припав до душі. Пісні з альбому ви могли чути у ротації ще задовго до релізу. Наприклад, Heart Wants What It Wants (не плутати з однойменною піснею Селени Гомес) чи трек I’m Good, який за останні півроку звучав чи не на кожній пляжній вечірці. I’m Good (Blue) – відсилання не скільки до 1970–80-х років, скільки до кінця 1990-х: за основу пісні діджей Девід Гетта взяв семпл із суперхіта Blue (Da Ba Dee), додавши до нього лише косметичні зміни та оновлену лірику.
До створення альбому доклали руку і класики популярної музики минулих десятиліть – при цьому із різних жанрів. Так, баладу Seasons було написано спільно з кантрі-легендою Доллі Партон; а у випадку з треком Satellites вибір упав на персону, яка найбільше підходить для канабісної тематики кліпу, – йдеться про репера Снуп Догге.
BOYGENIUS
The Record
Ця платівка не зовсім квітнева – її реліз відбувся в останній день березня, але весь наступний місяць вона продовжувала збирати захоплені відгуки критиків.
Йдеться про дебютний альбом Boygenius – гурт, про який ви, ймовірно, чули не так багато, але окремі учасниці якого добре відомі на американській інді-сцені. Це типовий молодіжний супербенд; на момент його створення всі три виконавиці вже могли похвалитися поміченими публікою соло-альбомами. Найвідомішою з них можна назвати Фібі Бріджес: на її рахунку чотири номінації на «Греммі» та популярність в індустрії – тут знову ми згадуємо про вищезгадану Тейлор Свіфт (у її пісні Nothing New ми чуємо і голос Бріджес) та про новий альбом The National, де Бріджес з’являється на двох треках.
До групи також входить Люсі Дакус, яка вже встигла випустити три соло-альбоми, а також Жульєн Бейкер – ще одна обласкана критиками представниця меланхолійних інді-поджанрів.
В результаті їхньої кооперації і вийшла платівка The Record. Говорячи загалом – це дуже повільна, не виходить за інди-рамки колекція балад та м’якого фолк-року. Втім, без єдиного стилю – так що судити про якесь фірмове звучання молодого гурту, що склалося, поки що, мабуть, передчасно.
WEDNESDAY
Rat Saw God
Якщо звук Boygenius здався вам надто спокійним і м’яким, то вам інший реліз від їхніх колег по інді-сцені. Йдеться про групу Wednesday із північнокаролінського міста Ешвілл. Хоча штат Північна Кароліна, частково завдяки масі студентів, що проживають у ньому, є батьківщиною великого переліку інді-груп, цей квартет вже встиг обзавестися невеликою, але зростаючою аудиторією.
Для групи, що з’явилася на світ лише п’ять років тому, нова платівка з невибагливою назвою Rat Saw God («Щур побачила Бога») – вже п’ята. Музика гурту своєрідна: що звучить у кращих традиціях інди-формату, вона при цьому представляє виразний шугейз, що іноді зривається в щось, що нагадує гранж. Що відрізняє Wednesday від шугейз-побратимів, то це лірика: текст фактично кожної нової пісні – сумбурні, далекі від високої поезії та романтики, побутові описи богом забутих куточків американської глибинки.
Сенсу тут небагато, але куди більше атмосферності: то вони ретельно говорять про якихось дітей зі «сколіозом від постійної злиднів» (трек Quarry), то кидаються в безглузді описи провінційних вулиць (TV in the Gas Pump), то гучно стогнуть про вбитого бику та грі Mortal Combat (Bull Believer). Забери у них спотворений звук гітар, додай мотивів веселіше і трохи філософсько-релігійного моралізаторства – і з такою лірикою вони цілком могли б перетворитися на своєрідний кантрі-квартет. Поки що вони успішно прикрашають місцеву інді-сцену – і, мабуть, на краще для неї.
Читайте попередні дайджести цього року:
