4-й міжнародний фестиваль документального кіно Artdocfest/Riga, що завершився в столиці Латвії, показав, що інтерес з неігровим кіно не просто не слабшає, але наростає. Хоча це не в останню чергу пов’язане з драматичними подіями у різних частинах світу.
І документалісти шукають нових підходів для того, щоб продемонструвати, наприклад, трагізм російської агресії в Україні. Прикладом такого підходу може бути фільм Ольги Чорних «Фото на згадку». Це – розповідь про її російськомовну сім’ю, яка жила в Донецьку і була розділена після російської окупації частини Донбасу. Сама Ольга та її мати поїхали з рідного міста, а бабуся вирішила залишитись у Донецьку. Але ця жінка похилого віку продовжує спілкуватися телефоном зі своєю дочкою та онукою, які не приховують своїх проукраїнських поглядів.
Фільм, адресований будь-якому глядачеві
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорила з Ольгою Чорних і запитала її, чи хотіла б вона, щоб її роботу побачили росіяни – як ті, що залишилися у своїй країні, так і ті, що залишилися за кордон?
«Звичайно, мені хотілося б, щоб цю мою роботу побачили якнайбільше людей, незалежно від їхньої національності та місця, де вони зараз живуть. Мені здається, що політичний аспект у моєму фільмі не настільки на першому місці, як людський та особистісний. Історія в ньому все одно – історія людини, як вона стикається з тими чи іншими життєвими ситуаціями, проходить їх. А історія на нас має величезний вплив, катаклізми, війни, зміни влади від не репресивної до репресивної, це все дуже сильно впливає на сім’ї, наше життя і це все частково показано у фільмі “Фото на згадку”», – відповіла Ольга Чорних.
Вона вважає, що її фільм адресований будь-якому глядачеві, бо кожен може знайти щось близьке для себе. «Якщо ви глибоко знайомі з історією СРСР, історією України, як вона жила у складі СРСР і вже незалежною, то знайдете більше аспектів, з якими можна відрефлексувати чи пов’язати із собою та своєю історією. Якщо ви не знайомі з цим, то там є дуже глибока сімейна історія, яка працює на чисто людському рівні та героям якої можна співпереживати, відчувати емпатію, навіть не знаючи контексту чи знаючи його поверхово. Я намагалася зберегти цей баланс, бо мені не хотілося фільму для якогось одного регіону», – наголошує автор фільму.
Ольга зізналася, що вперше бере участь у цьому фестивалі, і для неї це стало новим досвідом. Рішення приїхати на Artdocfest/Riga було ухвалено колегіально з командою дистриб’юторів, і вони всі вирішили, що Балтія – дуже важливий регіон для східноєвропейських фільмів.
«Програма фестивалю, на мою думку, змушує глядачів задуматися над тим, що вони бачать, над темами, які порушують їхні автори. Укладачі програми фестивалю намагаються показати інший голос та погляд, які відсутні сьогодні на інших європейських та світових майданчиках. Треба визнати, що блокада російських фільмів чи фільмів із Росії існує, а тут це можна побачити та дізнатися. Чи правильне таке рішення в інших фестивалів я не коментуватиму, але те, що мені як мінімум цікаво подивитися такі роботи – це безсумнівно», – вважає Ольга Черних.
Фільм для невеликої аудиторії
Тематично фільм «Фото на згадку» перегукується з іншою представленою на фестивалі роботою – ізраїльсько-сербською стрічкою «Текстура брехні» режисера Юхима Грабоя. Він народився в Казані, 23 роки жив у Тель-Авіві, а до Риги приїхав зараз із сербського села Гординівця, в якому живе останні два з половиною роки.
В анотації до фільму «Текстура брехні» написано: «Інтимна кінематографічна одіссея про сім’ю, кохання, брехню, зраду і про все, що між ними». Режисер, він же – головний герой картини, дізнається, що багато років його батько жив на дві сім’ї, і що в нього, виявляється, є доросла зведена сестра.
У розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки» автор фільму розповів, чому він вирішив розповісти історію на дуже складну та делікатну тему: «Мені здається, що це невід’ємний етап того шляху, який я проходив практично від народження. Принаймні, точно з того моменту, коли камера стала мені другом. Вона стала допомагати висловлювати себе, захищатися від мами, зближуватися з татом, і з роками камера почала допомагати мені дізнаватися про ті речі, і ставити ті питання, на які я швидше за все не отримав би відповіді просто так».
За словами Юхима Грабоя, це був непростий процес, дуже довге розслідування, експедиція всередину взаємин його батьків. І весь цей процес впізнавання правди про стосунки всередині сім’ї просто мав закінчитися випуском фільму. «Це було занурення у прийняття себе, я намагався знайти той шлях до свого серця, де всередині закладено кохання і де я зможу вийти на волю. І цей фільм якраз символізує вихід на волю для мене. У моїй сім’ї було дуже багато секретів, і батьки передали мені їх у спадок, я жив із цими способами життя – маніпуляціями, обманом. Але тільки-но це все виходить назовні, то почуття провини, яке превалює, раптом втрачає свою силу», – ділиться своїми роздумами режисер.
Оцінюючи загалом програму фестивалю, де з минулого року однією з головних тем є російська агресія проти України, Юхим Грабой зазначає: «Ми живемо в дуже непростий час, і сьогодні є певні функції та значення всього суспільства, так само як кіно, фестивалі, як платформи, які показують щось глядачеві. Звичайно, час диктує створення певних фільмів і добре, що вони є. Мені дуже приємно, що і мій фільм, який не стосується глобальних політичних і військових тем, а стосується особистого і маленького, має своє місце».
Юхим підкреслює, що він добре розуміє, наскільки обмежена кількість глядачів, які можуть прийняти таку сповідь. Але при цьому він відчуває важливість цього фільму, який говорить про міжособистісні стосунки, внутрішні переживання людини, що стають надбанням оточуючих. «І ми доходимо до стану війни, до стану конфліктів, до неможливості мати діалог саме тому, що в нас немає світу, немає любові. Моя картина йде разом із потоком – вона створена у цей час, відбиває стан нашого світу, сімей, наших душ. І фестиваль дав можливість мені про це сказати», – резюмує ізраїльський режисер Юхим Грабой.
Фільми, які стали свідченням про світ, у якому ми живемо
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорила також із кінокритиком Антоном Доліним про актуальність документалістики нині.
«Документальне кіно на мій погляд сьогодні стає все більш затребуваним з кожним роком, нічого немає важливішого. Так вийшло, що люди кіно як документального, так і ігрового, які досить довгий час жили у світі “вежі зі слонової кістки”, виявилися віч-на-віч з дійсністю з її найнеприємнішими сторонами – економічні зміни, політичні пертурбації. І без того, щоб бачити, як це відбувається насправді на екрані фільмів чи навіть чесних новин, жити стало просто неможливо. Так можна було довгий час, але зараз – ні”, – вважає Долін.
Ця розмова проходила перед початком сеансу, де поспіль демонструвалося три фільми російських кінематографістів, які змушені приховувати свої імена. Кінокритик вважає, що така тенденція триватиме доти, доки репресії в Росії посилюватимуться.
«А поки тенденція йде саме в цей бік, тому ті хто захоче робити документальне кіно таким партизанським методом, будуть зобов’язані приховувати свої імена. Тому що їхнім життям може загрожувати не примарна небезпека, принаймні свободи вони можуть втратити через це», – констатує Антон Долін, згадавши, що в російському кримінальному кодексі з’являється багато статей, спрямованих на залякування незгодних з правлячим режимом. «Але для мене те, що люди незважаючи на погрози, ховаючи своє ім’я, коли його автора відступає та зникає, продовжують робити своє кіно – чудово. Тож ми переможемо зло!», – завершує свій коментар Антон Долін.
Член журі фестивалю, один із лідерів польської «Солідарності», головний редактор Gazeta Wyborcza Адам Міхнік поділився з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки» думкою про важливість документального кіно на політичні теми. «Це свідчення того, в якому світі ми живемо. Це зброя проти маніпуляції проти всіх інструментів тоталітарних режимів. Ці документи просто кажуть нам: “не брехати і не красти!”».
Нинішній Artdocfest/Riga він оцінює, як дуже цікавий і близький до його системи цінностей, оскільки в ньому були фільми, які закликали до опору режиму Лукашенка (стрічка «Випадковий президент» про Світлану Тихановську) і спрямовані проти війни, що розв’язана Володимиром Путіним в Україні. «Очевидно, що Путін – прокляття Росії! Це зрозуміло всім», – підсумував Адам Міхнік.
За 8 днів фестивалю було показано 29 конкурсних робіт, окрім того, глядачі побачили близько 40 позаконкурсних стрічок. Переможцем конкурсної програми Baltic Focus, який отримав нагороду HERZ, став фільм «Колись ми були шахтарями» Крістіана Йоханнеса Коха та Йонаса Матушека (Німеччина, Швейцарія), Гранд-при програми ArtdocFest Open удостоєний фільм «У дзеркалі заднього виду» Мачека Хамели (Поль) , Франція, Україна). Спеціальний приз отримали фільми «Випадковий президент» та «Могильники», особливою згадкою журі були відзначені картини «Справа Дмитрієва» та «Останнє літо». Призи за найкращу режисуру отримали стрічки «Останній релікт» та «Віка!»
