Кінодрама «Ольга» (Olga) режисера Елі Граппе минулими вихідними вийшла до глядачів у Нью-Йорку, а з 8 липня почне демонструватися в Лос-Анджелесі та інших містах США. Американський прокатник стрічки, знятої спільно Францією, Україною та Швейцарією – артхаусна кінокомпанія Kino Lorber.
Світова прем’єра фільму відбулася на Каннському кінофестивалі, у секції Тиждень критики, де він отримав одну з нагород. Картина представляла Швейцарію в оскарівських перегонах, але до номінантів не потрапила.
Мати і дочка
Листопад 2013 року. 15-річна українська гімнастка Ольга, яка переїхала до Швейцарії, фанатично тренується, готуючись до чемпіонату Європи. Але душею та серцем вона – на батьківщині. Осінь 2013 року, і в Києві, звідки Ольга родом, спалахує Євромайдан.
Як пише газета «Гардіан», фільм «дає відчути весь біль вигнання, який у наші дні переживають мільйони українців». Кіновидання Screen Daily називає його «переконливим психологічним портретом часу».
Ольга шукає себе в новій європейській реальності, такій несхожій на життя в її рідній Україні. Талановита гімнастка, яку грає Анастасія Будяшкіна, мріє про олімпійське золото і завзято тренується, відточуючи складні елементи, такі як сальто Єгера на різноманітних брусах. У неї складаються непрості стосунки зі швейцарськими тренерами та іншими дівчатами, колегами з національної команди з гімнастики.
Але головний її біль та турбота – благополуччя матері, безстрашної журналістки-розслідувача, яка сміливо викриває корупцію президента Януковича та його кола. Її намагаються залякати, жорстоко б’ють. Власне через побоювання за життя Ольги вони спішно організують її від’їзд до Швейцарії. Ольга має легальну підставу для цього. Її тепер покійний батько був громадянином цієї країни. Дочка постійно перебуває на зв’язку з матір’ю, прагнучи умовити її відмовитися, не ризикувати собою.
У фільмі широко використано кінохроніку Євромайдану, причому, як каже режисер, він використав лише аматорські відео з YouTube.
Режисер та співавтор сценарію «Ольги» Елі Граппе (Elie Grappe) народився у Ліоні у 1994 році. Вивчав музику та кінематограф. Зняв кілька короткометражних фільмів, що були показані на міжнародних кінофестивалях.
Виконавиця ролі Ольги Анастасія Будяшкіна (Anastasia Budyashkina) народилася у 2001 році у Луганську. 2014 року, коли у Східній Україні почалися бойові дії, вона переїхала до Києва. З чотирьох років займалася гімнастикою та пізніше була включена до національної команди України.
Долі та характери
Елі Граппе та Анастасія Будяшкіна відповіли на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» з сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Елі, ви серйозно займалися музикою. Чому ж для свого першого великого фільму вибрали гімнастику, світ спорту?
Елі Граппе: Так, я десять років вивчав класичну музику в Ліонській національній консерваторії. Потім вступив на кіновідділення художньої школи ECAL у Лозанні, яку закінчив у 2015 році. Я зняв як режисера короткометражний фільм про балетних танцівників, потім виступив співрежисером документального фільму про оркестр класичної музики. Я познайомився з українською скрипалькою, яка приїхала до Швейцарії незадовго до Майдану. На мене сильне враження справило її обурення тим, як жорстоко поліція розправлялася з демонстрантами у Києві. Її емоційність дала мені ключ до характеру Ольги, яка розривається між особистим та колективним у пошуку своєї ідентичності. Взагалі гімнастика мене дуже захопила. Як вид спорту вона дуже кіногенічна, сповнена краси, пристрасті, болю, наснаги і навіть містики. Не можна не відчувати, наскільки юні гімнастки вразливі та вразливі.
О.С.: Вас торкнулася пандемія COVID-19?
Е.Г.: Ми з Рафаеллою Деплешен почали писати сценарій у 2016 році, а у 2020 році мали розпочатися зйомки. Але надовго зупинилися через пандемію. І лише через дев’ять місяців нам вдалося завершити роботу.
О.С.: Що було найскладнішим під час зйомок?
Е.Г.: Мені хотілося донести до глядача всю пристрасть, всю наснагу юних гімнасток, які викладаються без залишку і під час тренувань, і під час змагань. Люди часто думають, що сучасні тінейджери в масі своєї ліниві та байдужі. Але це не так, просто вони часто приховують свої переживання та страхи.
Їхній організм переживає серйозні вікові зміни, які впливають на психіку і часто викликають проблеми.
О.С.: Мати Ольги – журналіст, яка веде розслідування корупції режиму Януковича і щогодини ризикує здоров’ям та життям. Батько її, швейцарський громадянин, помер і Ольга спілкується з його рідними. Ці та інші деталі ви взяли з реального життя? Це чиясь конкретна доля?
Е.Г.: Частину цих деталей, які я переніс у фільм, узято з оповідань української скрипальки, про яку я вже згадав. А решту я акумулював з багатьох історій, про які мені розповідали біженці з України, які опинилися у Швейцарії.
О.С.: Тобто Ольга – це збиральний образ?
Е.Г.: Саме так. Усі персонажі вигадані. Мені дуже подобалося спостерігати підліткові емоції гімнасток, їхні страхи, які б конфліктували бажання. Вони мені повірили і з вражаючим безстрашністю поринули у знімальний процес. На майданчику я просив їх вкладати в характери їхніх героїнь власні слова, почуття та думки.
О.С.: 24 лютого, з початком агресії Росії, життя в Україні кардинально змінилося. Змінюється все, зокрема сприйняття фільмів. Як ви відчули ці зміни?
Е.Г.: Думаю, що фільм нагадує іноземному глядачеві, що війна вже триває з 2014 року, коли Росія анексувала Крим та почала допомагати сепаратистам на Донбасі. Тобто, смію сподіватися, фільм може допомогти людям відчути передумови війни та її підґрунтя. Ми розповідаємо пронизливу людську історію, і закликаємо глядачів, де б вони не жили, всіляко допомагати Україні та її народу, який переживає трагічні часи. Потрібні роки та роки, щоб рани затяглися.
О.С.: На перший план у фільмі виходить тема еміграції. Мільйони українців покинули свої будинки та квартири, рятуючи себе, своїх дітей від смерті, виїхали з країни, ставши біженцями. Історія Ольги вписується у цей наратив. Нова реальність не робить ваш фільм застарілим. Навпаки, фільм набуває ще більшої актуальності, ніж раніше.
Е.Г.: Я радий, що у вас виникло це відчуття. Звичайно, Ольга – біженка, але привілейована біженка. Вона має на меті домогтися високих спортивних результатів, стати чемпіонкою. Але, як і багатьох інших вимушених емігрантів, її не залишає ностальгія, палке бажання повернутися.
О.С.: Чи може спорт існувати поза політикою?
Е.Г.: На цю тему можна довго говорити. Я спробую підсумувати. Наш фільм – про людину, яка переконана, що спорт не може існувати поза політикою. І вона, як спортсменка, не може не брати до уваги політичні реалії. Будь-який її крок, будь-який її вибір пов’язаний із політикою. Якщо ж говорити про велику політику, то війна радикалізувала навіть ті інститути, які раніше намагалися зберігати нейтралітет. Так, Федерація гімнастики Швейцарії виступила із засудженням війни в Україні та заявила про готовність надати допомогу українським гімнастам.
«Люблю бути попереду»
Олег Сулькін: Як тебе звуть друзі? Анастасія? Настя?
Анастасія Будяшкіна: Настя.
О.С.: Настя, я з цікавістю подивився фільм і мені здалося важливим, що до останнього кадру зберігається інтрига навколо твоєї героїні Ольги. Багато спортивних фільмів грішать передбачуваністю. Тут же напруга не спадає, бо очевидно, що Ольга може робити найнесподіваніші вчинки. Розкажи, як тебе знайшов Елі Граппе?
А.Б.: Я була на змаганнях у Берні у 2016 році. Там мене побачив Елі. Ми повернулися до України. Одного дня в спортзал у Києві, де я тренувалася, зайшли двоє людей. Один із них був Елі, інший – перекладач. Елі запросив мене на кастинг спробувати, без жодних гарантій. Він сказав, що я сподобалася йому ще у Берні тим, що помітно хвилювалася, що помітно боялася зробити помилку під час виступу та підвести команду.
О.С.: Як ти ставишся до своєї героїні? Ти інша у житті?
А.Б.: Десь я така сама, як Ольга, десь зовсім інша. Я теж завзята і цілеспрямована, я не люблю плестись у хвості, люблю бути попереду. Якщо хтось виявляється поперед мене, я роблю все, щоб випередити суперницю. Але Ольга часом робить дивні речі. Наприклад, навмисне ламає ногу, щоб повернутися до України. Я б ніколи так не зробила. Я люблю себе, я обережна.
О.С.: Відносини Ольги та її матері простими не назвеш. А як справи в твоїй сім’ї? Ти близька зі своїми батьками?
А.Б.: У дитинстві були якісь складні моменти, але тепер, коли я стала старшою, моя мама залишає право рішення за мною.
О.С.: Де твої батьки зараз?
А.Б.: Мати та батько живуть у Полтавській області, а бабуся – у Луганську.
О.С.: Ти з ними у контакті?
А.Б.: Так, і з мамою, і з татом. На жаль, з бабусею, для мене найріднішою людиною, останнім часом немає зв’язку. Інтернет у Луганську відключили через бої.
О.С.: Там, мабуть, дуже небезпечно. Бабуся не збирається їхати?
О.Б.: Вона не може, доглядає свою сестру. А батьки поки не збираються їхати, на Полтавщину начебто відносно спокійно. Але я дуже хвилююсь за них усіх.
О.С.: Я читав у пресі, що ти переїхала до Польщі.
О.Б.: Це не зовсім так. Так, я приїхала до Польщі, але побачила, що за величезного потоку біженців з України знайти там роботу, навіть найпростішу, практично неможливо. Тоді ж я отримала запрошення до Швейцарії, Цюріха, на церемонію нагородження національними кінопреміями. Наш фільм «Ольга» отримав три нагороди, включаючи премію за найкращий фільм року. Я зараз перебуваю в Лозанні, навчаюсь в університеті, тренуюсь, готуюся виступати у цирку. Спорт відійшов поки що на другий план, але цирк це той самий спорт. Зараз моє завдання – набути статусу біженця. У Швейцарії я мешкаю вже три місяці. Мені тут подобається і для емігранта тут більше можливостей.
