Театр Опору – це російський онлайн-проект, створений після початку повномасштабного вторгнення Росії до України. Вже другий сезон на його платформі resistancetheatre.org тривають антивоєнні спектаклі.
Автори проекту й раніше проповідували андеграундний, експериментальний театр, а після початку війни вони вирішили дати голос російським режисерам, які виступають проти війни, але за умов цензури не можуть говорити про це з підмостків офлайн-театрів. Про розчарування в російському театрі, пошук нових форм та протокол безпеки антивоєнного проекту «Голосу Америки» розповіла куратор Театру Опору Лора (з міркувань безпеки співрозмовниця попросила не вказувати її прізвище).
“Голос Америки”: Лора, як виникла ідея Театру Опору?
Лора: Наша команда – це люди, які раніше робили фестиваль мистецтв «Точка доступу», та колишні співробітники Центру імені Мейєрхольда, який було закрито [после начала полномасштабного вторжения России в Украину – Г.А.]. Фестиваль «Точка доступу» теж перестав існувати [после начала полномасштабного вторжения – Г.А.]. І на уламках цих двох великих проектів виник Театр Опору як форма підтримки художників, які хочуть продовжувати займатися театром і мають антивоєнну позицію. Продовжувати робити “попри” – як форма опору.
Г.А.: Чому для команди важливо робити саме антивоєнний проект?
Л.: Неможливо робити просто театр. Є якась частина всередині нас, яка зневірилася у театрі. Але це все одно спроба робити театр, незважаючи на сумніви. Ми не можемо безпосередньо займатися антивоєнною діяльністю. Ми завжди займалися творчістю, тому продовжувати займатися творчістю, але при цьому антивоєнною – це велике рішення. Це нам можливість документувати все, що відбувається сьогодні. І форма рефлексії над тим, що відбувається довкола.
Г.А.: А що не так із театром? Чому ви в ньому розчарувалися?
Л.: Завжди хотілося думати, що театр – це місце, де ми створюємо чудовий світ майбутнього, створюємо моделі суспільства, моделі комунікації. А коли вся ця комунікація та суспільство впали, то – а як далі?
Внутрішній пристрій
Г.А.: Як влаштований проект усередині?
Л.: Ми команда з п’яти осіб, які до цього працювали у російських театрах чи з російськими фестивалями. Здебільшого ми відбираємо роботи та супроводжуємо їх випуск, забезпечуємо продюсерські, технічні рішення, щоб ці роботи побачила аудиторія. Зустрічі художників із аудиторією для нас важливі, враховуючи, що зараз усі перебувають у різних містах, у різних країнах. Зберігаємо зв’язки – те, чим ми займаємося.
Г.А.: Це російський проект?
Л.: Так, російська, але у нас не всі з Росії. Сама я із Донецька, я українка. І є ще колега, теж українка. Але більшість нашої діяльності ми вели у Росії.
Г.А.: А автори вистав можуть бути звідки завгодно?
Л.: Наш проект заточено на рефлексію, на документацію війни Росії в Україні та дослідження російської імперської та колоніальності. Навряд чи людина, яка не пов’язана з цим контекстом, може у цьому брати участь. Хоча в нас цього року є донецький проект. Це антивоєнний, український проект. Але, на жаль, художники не мають доступу до української аудиторії, і вони звернулися до нас, щоб реалізувати свій проект. Це онлайн-вистава про воду у Донецьку. Він так і називається – «Вода», його роблять активісти-художники із Донецька. Вони розповідають, як ситуація в Донецькій області в контексті води, в контексті маніпуляції з водою як з ресурсом. І в цій виставі частина присвячена ситуації з водою у Донецьку, а друга частина – історії Каховки.
Г.А.: Чи проект показує український погляд на війну?
Л.: Я сказала б, що він показує донецький погляд. Це така прикордонна територія, яка виходить із норми українськості, але при цьому не намагається включитися до російської норми. Це така донецька оптика зсередини, яку рідко почуєш. Нам було дуже цінно, що автори звернулися саме до нас, щоби реалізувати цей проект. Важливо давати голос людям, у яких немає голосу. Всім здається важливим те, що відбувається в Донецьку, але не так часто ми можемо почути людей звідти.
Г.А.: А чи були ще спроби співпраці з українськими проектами?
Л.: Минулого сезону ми мали кілька робіт української драматургіні, яка досить активно працює з російськими художниками, залишаючись при цьому в Києві. При цьому вона є російськомовним автором. Але ми не шукаємо способів дотику як діалогу. Це цікаво, але наша мета дослідження російського контексту. Перед тим, як піти на діалог, треба відрефлексувати себе.
Г.А.: Як ви відбираєте авторів чи проекти?
Л.: Ми проводимо open-call (конкурс заявок). Було вже дві. Ми відкриваємо open-call, задаємо тему та дивимося роботи, які нам приходять. Цього року нам надійшло близько 80 робіт. Ми відбираємо їх колективно, сперечаємось, вибираємо шорт-лист. Цього року ми зідзвонювалися з усіма митцями, які пройшли відбір. І із цього шорт-листа ми відбираємо роботи сезону.
Г.А.: Про що хочуть говорити автори? Які теми найбільше зараз їх чіпають?
Л.: У першому сезоні ми поставили великий радіус тим, над якими митці могли працювати: війна, травма, пам’ять. Цього сезону ми поставили тему ідентичності. Ми вирішили зупинитися на одній темі, але вона все одно виявилася досить широкою. Нам було цікаво в колоніальній оптиці досліджувати російськість, критично якось її осмислювати.
Але не так багато митців чомусь готові думати про це. Мені здається, не так багато способів говоріння поки що є. Все ще тільки відходять від шоку катастрофи, що відбулася, і тільки вибудовують дороги і шляхи осмислення. Багато хто думає про питання міграції, тому що всі переїхали в нові місця, опинилися в нових контекстах. Хтось осмислює локальні історії, у яких був раніше. Хтось намагається осмислити свою ідентичність, наприклад, квір-персон. І це теж такий акт опору через всі ці закони, які зараз вийшли. Існують роботи, які осмислюють ідентичність у контексті війни. Деякі роботи збудовані навколо теми ідентичності до війни та загалом російської колоніальності, яка насправді була і до. Багато хто намагається в хаосі знайти та вибудувати свою ідентичність під час війни. Майже всі роботи будуються у цих рамках.
Безпека
Г.А.: Команда організаторів працює анонімно, деякі автори розкривають свої імена. Чому?
Л.: Наш проект поки що, на щастя, не перебуває під контролем. Деякі автори вважають за безпечне називати своє ім’я. Хтось поїхав і знає, що найближчим часом не повернеться до Росії. Тих, хто повертається, або хто перебуває в Росії, ми завжди попереджаємо на початку роботи про ризики, які є через співпрацю з нашою платформою. Але ми залишаємо частину вибору художників. Якщо вони вважають, що їм безпечно вказувати своє ім’я, ми готові його вказувати.
Г.А.: Чи були в учасників чи організаторів якісь проблеми?
Л.: Поки немає. Але ми невеликий проект, про який не так багато людей знає. Ми існуємо, по-перше, у театральному середовищі, яке трохи дистанційовано від широкої публіки. Ми є середовищем для людей, які люблять театр і займаються театром. Нам цікаво виходити на широку аудиторію, співпрацювати з іншими проектами. Незважаючи на те, що ми маленький і поки не дуже помітний проект, нам важливо зростати та знаходити свою аудиторію, допомагати художникам знайти їхню аудиторію. З нашою назвою та з нашою антивоєнною логікою, у якийсь момент це призведе до того, що нам доведеться посилити протокол безпеки, а художникам – робити вибір, чи готові вони співпрацювати з нами.
Г.А.: Митці отримують гроші за участь у проекті?
Л.: Open-call має на увазі гранти. Ми відбираємо 7-10 робіт, і команди одержують гранти на реалізацію проектів. Звичайно, це не волонтерська робота. Частково ми працюємо як невеликий фонд, який виділяє гранти на реалізацію проектів.
Г.А.: А у вас звідки гроші?
Л.: Ми також отримуємо гранти. На жаль, тому ми обмежені фінансово, ми не маємо великих ресурсів. Два open-call’а проводилися на два гранти, які забезпечують частково нашу роботу та роботу художників. Нам важливо, щоб робота художників оплачувалася. Багато художників через свою антивоєнну позицію втратили можливість або відмовилися працювати з російськими державними театрами. Не лише забезпечити можливістю робити вільні висловлювання, а й підтримати ресурсно – це наше завдання.
Глядачі
Г.А.: Як відбуваються покази?
Л.: Протягом трьох-чотирьох місяців ми готуємо проекти, і потім весь листопад та грудень у нас триває фестиваль відібраних робіт. Якась частина робіт ще буде показана в січні. Ми показуємо роботи від трьох до п’яти разів. Як продюсери чи грантодавці ми завжди раді, якщо ці роботи існуватимуть, розвиватимуться й надалі.
Г.А.: У першому сезоні, щоб переглянути спектакль, глядачі мали пройти перевірку. У другому сезоні жодної перевірки глядачів уже нема. Як змінилися правила?
Л.: Минулого сезону проект був більш партизанським. Маркетингова схема і загалом схема комунікацій з глядачами було побудовано більш посилених протоколах безпеки. Цього сезону ми розуміємо, що ми не маємо можливості постійно контролювати глядачів. Може, це мало б сенс, але не завжди на це є ресурс.
Г.А.: А чи взагалі є можливість зрозуміти, хто дивиться ваші спектаклі?
Л.: Ми сформували за рік існування свій пул аудиторії, перевірений минулого сезону. Частину ми знаємо просто тому, що це театральна аудиторія, якій ми довіряємо. Це аудиторія Центру Меєрхольда, аудиторія фестивалю «Точка доступу». І це скоріше перевірена лояльна аудиторія, ми в ній більш-менш упевнені. Є нова аудиторія, що починає з’являтися. Зараз ми сподіваємось на їхню лояльність, і у нас немає можливості перевіряти кожну людину. Коли на показ реєструється по 100-150 осіб, ми просто не можемо дозволити собі перевірити кожного через пошту чи соціальні мережі. Ті, хто підтримує війну і отримують наші розсилки, все одно не приходять, але можуть писати нам якісь гидоти. У нас цього сезону є такий перформативний проект із документальним фільмом «Нютаг» – про бурятів, які емігрували до Монголії. Коли ми кликали людей на покази, нам почало прилітати, що справжні буряти не поїхали, вони лишаються. Але ми не стикаємося із прямими погрозами. Альтернативна критика з оптики людей, які підтримують війну – так, але немає якоїсь агресивної кампанії проти проекту поки що.
Г.А.: А вам хотілося б, щоби проект побачили люди, які підтримують війну?
Л.: Здається, що це…
