Однією із найгучніших північноамериканських прем’єр 60-го Нью-Йоркського міжнародного кінофестивалю у Лінкольн-центрі (NYFF-60) стала психологічна драма «Тар» (Tar). Кіножурналісти рідко аплодують на прес-переглядах. Але після показу цієї стрічки овація в Уолтер-Рід-Тієтр не замовкла кілька хвилин.
З не меншим захопленням поставилися до картини режисера Тодда Філда (Todd Field) гості та прес-корпус Венеціанського кінофестивалю, де раніше відбулася світова прем’єра стрічки.
У обмежений американський прокат фільм «Тар» вийшов 7 жовтня, а широкий прокат його випустять 28 жовтня.
Зоряна біографія
Головна героїня фільму – видатний диригент Лідія Тар, перша жінка, яка досягла світових висот у цій, начебто, чоловічій професії. Це вигадана особистість, свого роду збірний, композитний образ, у якому можна розглянути риси характерів та біографій одразу кількох знаменитих музикантів.
Так, кінокритик AO Скотт у рецензії на фільм у «Нью-Йорк таймс» підкреслює, що в реальному світі поодинокі випадки, коли оркестрами міжнародного рівня диригують жінки. Він згадує співачку і диригента Наталі Штуцманн, яка нещодавно очолила симфонічний оркестр Атланти, і скрипальку і диригента Марін Елсоп, яка до минулого року диригувала Балтиморським симфонічним оркестром.
Це свого роду епічна, віртуозно сконструйована драма з елементами трилера та мокьюментарі. Для підтримки правдивого тону в наратив раз у раз «впорскуються» реальні персони. Так, глядачам Лідію Тар представляє на початку фільму Адам Гопнік, журналіст із «Нью-Йоркера», який грає самого себе. Коли він завершить перераховувати всі її віхи, титули, регалії та призи, стає зрозумілим, що Лідія Тар – видатна, унікальна особистість у сфері класичної музики.
Ми дізнаємося, що своїм ментором вона вважає Леонарда Бернстайна, що вона диригувала висококласними оркестрами Клівленда, Бостона та Нью-Йорка, а зараз керує Берлінським філармонічним оркестром. Вона отримала докторський ступінь у Гарварді та входить до неформального елітного клубу EGOT, тобто тих, хто отримував премії Еммі, Греммі, Оскар та Тоні. Вона записала всі симфонії свого улюбленого композитора Густава Малера, крім однієї, але і незабаром буде виправлено. Автобіографічна книга «Тар про Тар», що виходить у світ, приречена стати бестселером.
Емоції та вчинки
Ми знайомимося з Лідією Тар у момент, коли вона, будучи на вершині успіху, починає поступове та невблаганне занурення у стан розпачу та страху. У її приватному і суспільному житті відчутні прикмети біди, що насувається. Лідія, відкрита лесбіянка, живе з Шарон (німецька актриса Ніна Хосс), першою скрипкою оркестру, та їхньою юною прийомною дочкою Петрою (Мила Богоєвич). Жінки не приховують взаємного роздратування та втоми. До їхніх проблем додано й те, що у школі Петру кривдять однокласники. До речі, про згадану вище Марін Елсоп писали, що вона лесбіянка і що її сімейним партнером є валторністка Крістін Юркшайт і вони разом виховують сина. Це до питання про правдиві елементи, з яких зліплено вигадану героїню.
Лідія – смілива, важлива людина. У суперечці зі студентами Джульярдської школи, де вона викладає, вона не піддається «політкоректному» шантажу. На неї тиснуть, щоб вона погодилася, що білі чоловіки всю історію музики панують, і це несправедливо. Але Лідія захищає Баха та Бетховена від нападок і каже, що не треба приплітати гендер та колір шкіри до розмови про музичні генії.
Як часто буває у великих музичних колективах, в оркестрі, яким керує Лідія Тар, наполегливо курсують чутки про несправедливі призначення. Цього разу йдеться про молоду російську віолончелістку Ольгу (британсько-німецька музикант Софі Кауер), яка завдяки протекції диригента отримує місце у струнній групі оркестру. Кауер – професійна віолончелістка, і у фільмі звучить музика у її виконанні.
Лідія всіляко зневажає секретаркою та помічницею Франчеською (французька актриса Ноемі Мерлан), яка потай мріє про кар’єру в оркестрі. Але поки що служить слухняною зброєю для диригента і зберігає її небезпечні секрети, що стосуються, наприклад, юних привабливих дівчат-музиканток, яких та протягом років постійно бере під своє крило. Лілія прагматична і цинічна, взагалі, стосунки з усіма оточуючими людьми, крім дочки, мають характер ділових транзакцій.
Таємне згодом стає явним, і Лідії Тар доведеться мати справу зі звинуваченнями у сексуальних домаганнях. Звичайно, напрошуються аналогії із заходом кар’єри уславленого диригента театру Метрополітен-опера Джеймса Лівайна, яка впала після серії публічних звинувачень у сексуальних домаганнях з боку кількох молодих музикантів. Перше було опубліковано в таблоїді «Нью-Йорк пост». Лівайну довелося піти з театру.
Що ще безумовно: не Лідія керує своїми емоціями, а емоції ведуть її життям і змушують робити необдумані вчинки. Вона ні в грош не ставить відданість Шарон. Вона здатна принижувати своїх благодійників, покровителів, колег-музикантів. Вона відчуває явне, майже садистичне задоволення, маніпулюючи юними дівчатами, такими як Ольга та Франческа.
Але що це означає порівняно з талантом Лідії Тар як диригента, з її здатністю глибоко інтерпретувати музику Малера? Та й чи вправі сучасники генія судити його за гріхи? Чи не слід відокремлювати приватне від професійного, особистого життя та світ творчості?
Рідко але мітко
Критики одностайні: «Тар» отримає відразу кілька оскарівських номінацій, а Кейт Бланшетт, яка зіграла головну роль, має найвагоміші шанси на отримання «Оскара» в акторській категорії в березні наступного року. Немає сумнівів, Бланшетт увосьме отримає цю номінацію. Раніше вона двічі вигравала акторського «Оскара» – у 2005 році за «Авіатора» (The Aviator) та у 2014 році – за «Жасмин» (Blue Jasmine).
Тодда Філда багато хто пам’ятає як актора з короткої, але дуже виразної ролі джазового піаніста Ніка Найтінгейла в еротичному трилері Стенлі Кубріка «З широко закритими очима», що вийшов на екрани 1999 року. Він набув статусу культового режисера, який знімає рідко, але влучно. «Тар» – його третя ігрова картина після гіркої, «бергманівської» драми «У спальні» (In the Bedroom, 2001) про невтішних батьків, які втратили єдиного сина, і дуже полемічних «Маленьких дітей» (Little Children, 2006), в яких , Мабуть, вперше в американському кіно настільки відверто і неоднозначно торкається тема педофілії. Критики звертають увагу на довгу паузу між другою та третьою картинами Філда. “У спальні” отримав п’ять оскарівських номінацій, включаючи категорію “кращий фільм”. Стрічка «Маленькі діти» здобула три оскарівські номінації.
Стилістично Філда порівнюють із такими стовпами режисури, як Стенлі Кубрик та Роман Поланскі. Він, як ніхто, вміє працювати з акторами, які грають у його картинах «на розрив аорти». Достатньо назвати Тома Вілкінсона, Сіссі Спейсек і Марісу Томей у «У спальні», Кейт Уінслет, Патріка Вілсона, Дженніфер Коннеллі в «Маленьких дітях», і, без сумніву, весь акторський ансамбль нової картини на чолі з Кейт Бланшетт.
Крім симфоній Малера, музичну тканину фільму становлять віолончельний концерт британського композитора-романтика Едварда Елгара та оригінальний саундтрек ісландського композитора та віолочелістки Хільдур Гуднадоуттир (Hildur Guðnadóttir). Вона зізналася, що провела багато годин у розмовах з Філдом, обговорюючи настрій та звучання оригінальної звукової доріжки, яка має органічно поєднуватися з музикою Малера, яку репетирує героїня Бланшетт. Гуднадоуттир у 2020 році отримала “Оскара” за оригінальну музику до фільму “Джокер”.
І тиран, і жертва
На прес-конференції NYFF-60 Кейт Бланшетт розповіла, що протягом цілого року “вздовж і впоперек” вивчала головний музичний твір фільму – П’яту симфонію Густава Малера. Слухала й інші твори Малера, як роботи композиторів, якими той надихався, і роботи композиторів, які надихалися творчістю Малера.
«І тільки тоді я почала розуміти, хто така Лідія, і усвідомлювати її страшну велич, – сказала Бланшетт. – Тільки через музику!».
«Мене сильно змінили фільми Тодда, – продовжувала актриса, – і це така рідкість, що він залишає будинок, щоб знімати кіно, тож ти розумієш, що це буде дуже значна подія. Тодд береться за справу лише тоді, коли усвідомлює, що йому є, що сказати. І ця картина говорить про багато важливих речей. Я ніколи раніше не читала такі сценарії. Він нагадував музичну партитуру. Весь збудований ритмічно, у кожного персонажа є свій ритм, своя інтонація та динаміка. Я відчула неминучу метафізичну трагедію у центрі історії».
Як зазначають оглядачі, ця роль була щонайменше три виклики для Бланшетт. Їй треба було навчитися диригувати, грати на фортепіано та говорити німецькою. І при цьому залишатись переконливою.
Критики наголошують на неоднозначності характеру Лідії. Вона і тиран, і жертва.
«Від фільму захоплює дихання, – пише у Variety відомий кінокритик Оуен Глейберман. – Через його драматизм, його майстерню новизну, його бачення. Це безжальна та відверта історія любові до мистецтва, історія хтивості, одержимості та влади. Персонажі реалістичні, начебто взяті із життя. Усі вони – сама досконалість, аж до найменших ролей. Щомиті ти віриш побаченому, і це неймовірно високо підвищує ставки».
«Третій фільм Тодда Філда, – пише Дейна Стівенс на сайті Slate, – майстерно зроблений, загадковий, гріховний і приваблюючий цією гріховністю. Він запрошує вас слідом за головною героїнею розмірковувати про природу виконання музики, мистецтво і славу».
