Бруклінський кінофестиваль (Brooklyn Film Festival, скорочено BFF) відкривається 31 травня та покаже 138 ігрових, документальних та короткометажних фільмів із 35 країн. Серед них – два фільми із Російської Федерації. Психологічна сімейна драма режисера Яни Климової-Юсупової «Простолюдина» (OnlyHuman) з Чулпан Хаматової та Євгенією Симоновою та музичний кінонарис «Хуннун Соондан» (Hunnun Soondan) режисера Михайла Воропаєва про фольклорний ансамбль гор.
Фестивальні покази пройдуть до 9 червня у кінозалах Віндмілл-Студіоз у Грінпойнті та готелю Wythe у Вільямсбурзі, а також у форматі комерційного стрімінгу.
Фестиваль у Брукліні, що розпочинався як локальна подія для самого населеного боро Нью-Йорка, останніми роками прагне підвищити свій рейтинг у великому реєстрі регулярних міжнародних кіноподій мегаполісу. У рамках цьогорічного огляду пройдуть 36 світових, 16 американських та 43 нью-йоркських прем'єр.
Фестиваль відкриється канадською драмою «Світила племені атикамек» (Atikamekw Suns) режисера Клої Леріш, яка вперше показується на Східному узбережжі США. Структуру цієї історії, що ґрунтується на реальних подіях, можна описати як гібрид документальної та ігрової картин і як багатоголосий хорал. 26 червня 1977 року автомобіль впав у річку в містечку Манаван у північному Квебеку, де мешкають корінні жителі з племені атикамек. Двоє білих врятувалися, але п'ятеро індіанців загинули у тій трагедії, обставини та наслідки якої воскресає цей фільм.
Сімейні конфлікти, складні стосунки подружжя, партнерів, батьків та дітей, схоже, стали найзатребуванішими темами ігрової конкурсної програми цьогорічного фестивалю.
Після несподіваної смерті батьків похилого віку їхня дочка Марія повертається в родове гніздо на Кейп-Коді в драмі спогадів і роздумів «Скручений палець» (Crooked Finger) режисерів Джулії Халперін і Джейсона Кортлунда.
29-річна Михайло (у неї чоловіче ім'я), якій її рідні та друзі дорікають за відсутності амбіцій, заводить дивну і навіть ризиковану дружбу з 19-річним хлопцем-спортсменом у фільмі «Супроводжувальна» (Chaperone) режисера Зої Айзенберг.
У «Дистанції» (Distancia) режисера Т.С. Мікс головний герой Хуан, мексиканський емігрант-нелегал переживає особисту кризу після раптової смерті дружини.
Ще одну напружену камерну драму «Простолюдина» пропонує як об'єкт для співпереживання російський режисер Яна Клімова-Юсупова. Головний герой цієї дуже заплутаної історії 30-річний Сашко (Філіп Авдєєв) разом зі своєю подругою Лорою (Агата Муценцієце) готується виїхати з Росії «на ПМП» до Іспанії. Але ось через багато років Сашко дізнається, що біологічна мати, що його кинула, Надія жива, і зустріч з нею змінює його життєві установки. Чулпан Хаматова у ролі матері та Євгена Симонова у ролі бабусі, очевидно, роблять усе можливе, щоб історія не скочувалась у наїжджену колію «мильної опери».
У документальній секції BFF-2024 представлені, окрім американських, фільми з Мексики, Великобританії, Нідерландів, Канади, Бангладеш та інших країн.
Ще один російський фільм, “Хуннун Соондан”, познайомить американського глядача з музичним ансамблем з Туви. Цей вокально-інструментальний квартет із сибірського далеко об'їздив увесь світ, вражаючи публіку унікальним горловим співом та віртуозною грою на тувінських національних інструментах. Режисер Михайло Воропаєв супроводжує музикантів ансамблю «Хуун-Хуур-Ту» у поїздці їхнім рідним краєм.
«На перший погляд, ця стрічка, – як писав «Комерсант», – практично суцільна медитація під протяжні звуки інструментів «Хуун-Хуур-Ту». Але зовсім несподівано в тканину оповідання вторгаються розповіді про Туве, про долю тутешніх священних земель і про те, як і для чого в'язні будували на цих землях міста».
Михайло Воропаєв народився Кемерово, жив у Празі та Москві. Працює на стику кіно, відео, фотографії, музики, перформансу та анімації.
Режисер Михайло Воропаєв відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Мишко, де ви знаходитесь?
Михайло Воропаєв: У Берліні. Я живу тут останні підроки. До цього рік жив у Грузії. У 2012-2017 роках мешкав у Празі. Отже, є кілька точок на карті, де я проживав останніми роками.
О.С.: А народилися ви в Сибіру, га?
М.В.: Я народився у місті Кемерово, де мешкав до 18 років. Тоді переїхав до Чехії, звідки перебрався до Москви, де чудово мешкав до початку української кризи. Зараз, схоже, знайшов новий будинок у Німеччині, але це наразі неточно.
О.С.: Як на вас вплинув початок широкомасштабної війни Росії проти України?
М.В.: Я працював над кількома проектами, усі вони були міжнародними. Комерційна та творча робота одночасно. Все зникло раптово. Мені перекрили повітря. І я вирішив не ставати співучасником всього цього і поїхати кудись подалі.
О.С.: Намагалися щось робити у Росії?
М.В.: Це абсолютно безглуздо. Є теми, за якими просто небезпечно висловлюватись. Система працює так, що когось зачепить, а когось – ні. Тож краще взагалі нічого не робити.
О.С.: Я з цікавістю переглянув ваш фільм. Тут є ще свій момент. Я вперше почув тувинський горловий спів у живому варіанті 2009 року в Музеї Рубіна в Манхеттені. Це такий невеликий приватний музей азіатського мистецтва з креном у буддизм та культуру Гімалаїв. Там виступав ансамбль Хогжумчу під керівництвом Андрія Монгуша. Приголомшливе враження, на все життя…
М.В.: Так-так, Андрій Монгуш був одним із засновників гурту, про який ми зняли фільм. Він виховав цілу плеяду талановитих музикантів, у тому числі й тих, хто увійшов до складу «Хуун-Хуур-Ту».
О.С.: Як ви перекладаєте назву ансамблю?
М.В.: Його можна перекласти «Божий промінь».
О.С.: А як можна перекласти назву фільму?
М.В.: «У напрямку до сонця». Але ми вирішили назву фільму не перекладати.
О.С.: Коли ви вперше почули тувинський горловий спів та коли вирішили зняти на цю тему фільм?
М.В.: Я чув тувінські співи багато разів з раннього дитинства. З батьками їздили туристами з Кемерово Алтай, рідше в Туву. Розбивали намети, милувалися природою. Приходили місцеві жителі, під наше частування починали розспівуватись біля багаття. Потім з роками настав закономірний період відчуження від традиційного мистецтва, коли я відкидав усе, що не вписувалося в простір контркультури. Під час вимушеного самітництва через ковід ми сиділи з моїм другом і слухали найрізноманітнішу музику. Пізніше він став звукорежисером фільму. Слухали якісь маловідомі британські лейбли з електронною музикою і частково етнічною. Одна з речей була підписана Хуун-Хуур-Ту. І поряд було написано “Russia”. Мене це дуже зацікавило. Початок нульових, якісь невеликі британські лейбли випускають психоделічні компіляції загадкової групи із Росії. Ми почали копати. Виявилося, що це дуже відомий гурт, багато хто його знає. Я відкрив для себе цілий світ. Дізнався, що знаменитий фізик Річард Фейнман, який одержав Нобелівську премію, був захоплений тувинським горловим співом і, можна сказати, запровадив моду на Туву в Америці. Він пристрасно хотів відвідати Туву, але це виявилося неможливим. За іронією долі листа від радянського уряду, що дозволяє поїздку, було отримано відразу після його смерті. Пізніше цю подорож здійснила його дочка Мішель. Друг Фейнмана Ральф Лейтон написав про це книгу. Це дуже цікава історія.
О.С.: Але у фільмі ви всі ці факти не згадуєте. Чому?
М.В.: Мені хотілося зробити фільм про музику. Фактів, пов'язаних із горловим співом, безліч десяти фільмів не вистачить, щоб їх просто згадати.
О.С.: Візуальний ряд дуже вражає. Сувора та поетична природа Туви, гірські відроги, здається, ніколи не закінчаться. Здається, тут час зупинився. Люди, яких там живе зовсім небагато, зайняті своїми справами. Ви не даєте жодних пояснень та соціальних коментарів, і глядач лише за окремими згадками може спробувати осмислити тамтешнє життя. Так, в одному діалозі згадується Саяно-Шушенська ГЕС та затоплення земель, сакральних для місцевих жителів.
М.В.: За пару місяців до початку зйомок, вже отримавши фінансування, ми поїхали шукати локейшнс та зустрітися з музикантами. Мені хотілося зробити антиглобалістський коментар, але потім я зрозумів, що жирні соціальні мазки можуть відвернути увагу глядача, порушити тематичний баланс. Тувинці з радянських часів звикли соромитися свого не найбагатшого життя, вони нам часом з делікатним докором казали: навіщо ви те чи це знімаєте? Бажаєте показати світові, які ми бідні? Але мене це саме займало найменше. Головні герої фільму – музика та природа. Але, звісно, якихось згадок про події реального життя не можна було уникнути. Так, розмова зайшла про долю міста Шагонар, мешканцям якого обіцяли після затоплення нове житло, нову роботу. Шагонар був перенесений на нове місце, де за кілька кілометрів від старого міста, що зникло, збудували панельні будинки. Людей фактично обдурили. Радянський Союз скінчився, і сьогодні ні роботи, ні безкоштовної електрики, ні священних місць у мешканців не було. Дуже жорстокий фінал.
О.С.: Якою мовою ви говорили з тувінцями?
М.В.: Російською. Вони багато вільно володіють російською. Єдиний виняток – ветеран ансамблю Кайгал-оол Ховалиг, який відповідав на наші запитання по-тувінськи, йому так було легше. Маю принагідно зауважити, що у Туві, як і інших сибірських регіонах Російської Федерації, звужується ніша вивчення національних мов. Це прояв державної політики, але, як я вже казав, я не збирався у фільмі розвивати антиглобалістський порядок денний.
О.С.: Чоловіки-тувинці сидять за столом. Жодної жінки поряд з ними, вони всі, очевидно на кухні та з дітьми. Це все прояв патріархату, архаїчного ґендерного укладу?
М.В.: Швидше, так. Місцеві жителі – переважно кочівники, чабани. Вони мешкають у степу. Для них такий спосіб природний, він формувався століттями.
О.С.: Ви показуєте тувинські святилища. Декілька слів про їх вірування…
М.В.: Є думка, що тувинці всі буддисти. Але це зовсім так. Тува це єдиний суб'єкт Російської Федерації, де офіційною релігією є шаманізм. Вони водночас і язичники, і буддисти.
О.С.: Про що пісні, які звучать у фільмі?
М.В.: На 99 відсотків – “що бачу, про те співаю”. Тобто така коренева музика. Я співаю про сонце, про стадо, про мій табун, про дівчину та хлопця, які покохали одне одного. Один з…
