6 червня за рішенням ООН відзначається Міжнародний день російської. Символічно, що ця дата присвячена дню народження великого російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна, ім’я якого відоме всіх континентах. Якщо говорити про Америку, то Пушкін прийшов до американської публіки, що читає, набагато пізніше, ніж його великі послідовники: Толстой, Достоєвський або, скажімо, Чехов. Поетам важче, ніж романістам чи, скажімо, драматургам, подолати мовне тяжіння. Але цій парафії в 20-му столітті дуже допомогла російська культурна еміграція. Наприклад, російсько-американський письменник, поет, літературознавець Володимир Набоков випустив унікальний переклад пушкінського роману у віршах «Євгенія Онєгіна», забезпечивши його двотомним коментарем. А загалом ця «енциклопедія російського життя» перекладалася англійською мовою понад 40 разів.
Звичайно, Онєгін набув великої популярності в Америці (і не тільки в ній) ще й завдяки тому, що тут злилися російська музика і російська поезія. Опера «Євгеній Онєгін» Петра Ілліча Чайковського і сьогодні продовжує свою тріумфальну ходу американською оперною сценою: від Нью-Йорка до Сан-Франциско. До речі, у травні цього року виповнилося рівно 200 років, як молодий Олександр Пушкін розпочав роботу над своїм романом. На цьому історичному тлі хотілося б докладніше розповісти про культурну подію, яка виглядає, може не такою значною і грандіозною, але дуже примітною.
Наприкінці травня у Великому Вашингтоні, можливо, вперше було поставлено драматичну виставу «Євген Онєгін» російською мовою. Примітно, що грали в ньому тінейджери-білінгви, а поставив його заслужений діяч мистецтв Азербайджану Шаміль Наджафзада, який живе і працює в США. Він відомий насамперед як режисер художніх та документальних фільмів. Наприклад, його кінокартина “Fortress” («Фортеця») у 2008 році була визнана найкращим фільмом в Азербайджані та брала участь в офіційному відборі на премію «Оскар» за номінацією «Іноземний фільм». Про роботу над театральною виставою Шаміль Наджафзада розповів в інтерв’ю Російській службі «Голосу Америки».
Вадим Массальський: Шаміль, що спонукало Вас на таке ризиковане режисерське рішення?
Шаміль Наджафзада: Не побоюсь здатися нескромним, але, напевно, допомогли моє бачення, як це можна зробити, і моя впевненість, що юні актори з театру-студії «Карусель» із цим творчим завданням упораються. Зазначу відразу: це підлітки, яким від 12 до 15 років. І потім я вже звертався до подібної класичної теми. Наприклад, вдома, в Азербайджані, я ставив художній фільм «Лейлі і Маджнун» за поемою класика азербайджанської літератури 16 століття Махаммада Фізулі. Тож маю розуміння, як працювати з класичним поетичним твором, який є символом у культурі того чи іншого народу.
Ризик, звичайно, був, як у будь-якій творчій справі. Наші актори ходять до звичайних американських шкіл п’ять разів на тиждень, а до нас на репетиції – один раз. Практично всім російська мова – другий.
Обсяг тексту для запам’ятовування був дуже значний. Хоча під час написання режисерської розробки на етапі адаптації тексту близько ста сторінок я опустив. Це необхідне завдання під час трансформації одного виду мистецтва на інше. Адже поезія – одне, театр – зовсім інше. Він має інші засоби емоційного впливу. Тож правильно називати нашу постановку сценами з роману «Євген Онєгін». До того ж я вирішив зробити повноцінну драматичну виставу, де від юних артистів вимагалося перетворення на кшталт системи Станіславського та Михайла Чехова. І, наголошую, це був некомерційний проект.
Деяким акторам зі студії, якою керує моя дружина професійна актриса театру та кіно Зулейха Наджафзада, довелося виступати на сцені навіть у кількох амплуа. Дуже хотілося б назвати основних учасників вистави: це Ганна Дорохіна, Платон Цислав, Саша Монтемайор, Алекс Ланзо, Тамара Фріц, Кіра Маслова, Арсеній Тамбовцев.
Хореографію ставила моя дочка – Мар’ям Наджафзада, актриса, хореограф та режисер Synetic Theater в Арлінгтоні.
Особливі слова подяки хочу сказати нашому продюсеру, директору школи «Ерудит» у штаті Меріленд Інне Харт та всім батькам, які нам допомогли та повірили у наш майбутній успіх.
Були в нас і курйозні ситуації. Деякі пушкінські слова виявлялися зовсім незрозумілими моїм учням, як і деякі мізансцени. Наприклад, було незрозуміло, чому кавалер повинен цілувати дамі руку, чому при поясненні головний герой стає на одне коліно, чому перед дуеллю слід було знімати одну рукавичку. У період застільної читання розкриттю цих смислів також приділялося багато уваги.
Вадим Массальський: А що було найважчим у роботі над виставою?
Шаміль Наджафзада: Дефіцит часу. Читка роману, трактування вистави та кожного образу вимагали системної роботи. А репетирувати ми могли не частіше ніж один раз на тиждень. По півтори години. Я підрахував, що, включно з генеральним прогоном, у нас пішло на репетиції двадцять п’ять з половиною годин. На прем’єрі я навіть пожартував, що ми поставили цю виставу практично… за добу.
Я буваю на студентських виставах в американських коледжах та університетах, у дитячих російськомовних театрах Великого Вашингтона. І можу сказати, що вони зазвичай репетиції проходять 3–5 разів на тиждень, по 3–4 години. І це протягом кількох місяців. Причому, зазвичай, перед акторами стоїть завдання чітко продекламувати текст, не заглиблюючись у «проживання» образів. Ми пішли складнішим, але водночас і цікавим шляхом. Підсумовуючи, хочу зазначити, що у нас вийшла вистава, яка відповідає сучасним поглядам на театр. І музика, і вкраплення хореографічних номерів, і сценографія, і перш за все гра акторів, разом, створили емоційний і духовний меседж, звернений до глядачів. Разом про те нам вдалося передати дух пушкінської епохи. Це, безумовно, є завдання драматичного театру. І, звичайно, все це краще один раз побачити, ніж сто разів почути. 15 червня у кінотеатрі Cinema Arts у Вірджинії ми покажемо вже відеоверсію нашої вистави. До речі, відеоверсія йтиме з англійськими субтитрами. І я сподіваюся, що і на цьому показі у нас буде глядач, який співпереживає.
Вадим Массальський: Сьогодні Пушкін, класик 19 століття, став заручником геополітичних реалій століття 21-го. Одні звинувачують його в імперськості, інші – зносять йому пам’ятники, треті – скасовують вистави, вважаючи їх щонайменше несвоєчасними. Вас це не зупиняло?
Шаміль Наджафзада: Важке питання. Ну, дивіться, щось подібне вже неодноразово було в історії світової культури. Наприклад, ще на початку 20-го століття в передреволюційній Росії футуристи намагалися скинути класиків того ж Пушкіна з «пароходу сучасності».
Якщо говорити про сучасні реалії, то особисто я з розумінням ставлюся до того, що зараз, під час війни в Україні, люди так гостро реагують на все, що пов’язане з російською культурою і навіть російською мовою. Багато людей переживають страшну трагедію: втрату близьких, бомбардування, вимушені втечі з рідних міст та сіл. І раніше під час війн люди також реагували. Про це писав Ілля Еренбург за часів Другої світової війни. Про це, наприклад, розповідає один із ключових епізодів фільму Андрія Тарковського «Іванове дитинство», де у хлопчика, який втратив на війні всю свою родину, не залишається інших почуттів, крім ненависті та помсти, і він, побачивши трофейну збірку гравюр Альбрехта Дюрера, навіть відмовляється вірити, що у німців можуть бути художники та письменники… Там немає півтонів, там усе чорне та біле. Це треба враховувати всім нам, і особливо людям мистецтва, коли ми намагаємося зрозуміти, що рухає людьми, які сьогодні не приймають Пушкіна як символ російської культури.
А якщо говорити про «імперськість» Пушкіна, то вона, звичайно, була, хоча, може, не такою мірою, як у деяких інших поетів чи письменників. Я особисто вважаю, що у Лермонтова в його кавказькій творчості такої «імперської» значно більше. Потрібно пам’ятати, що це була зовсім інша епоха. І Пушкін, як і будь-який великий художник, зовсім різний у різних творах. Він і життя був різним. Він і вільнодумець, і друг декабристів, і монархіст. Ось вам приклад: під час роботи над адаптацією тексту дитячої пушкінської «Казки про мертву царівну і про сім богатирів», я зустрів такі рядки:
…Перед ранковою зорею
Брати дружним натовпом
Виїжджають погуляти,
Сірий качок постріляти,
Руку праву потішити,
Сорочина в полі поспішати,
Чи голову з широких плечей
У татарина відсікти,
Або витруїти з лісу
П’ятигорський черкес.
Як то кажуть, слів із пісні не викинеш. Але казка не про те. І в «Євгенії Онєгіні» найцінніше, як на мене, це прекрасні вірші, чудові художні образи. І для нас дуже важливим є розуміння головної гуманістичної складової творчості будь-якого поета, письменника, композитора, художника. Якщо говорити про пушкінському «Онегіні», то там головна ідея – це споконвічна боротьба між любов’ю та честю, між почуттями та обов’язком людини. Ідея нашого спектаклю показати, що обов’язок і честь можуть бути сильнішими, що вони можуть перемогти у моральній боротьбі. Ось чому головний персонаж у нашій виставі – це не Євген Онєгін, а Тетяна Ларіна. Можливо, це не збігається із сучасними трендами. У тому числі й у мистецтві. Ну що ж, часом треба йти проти течії.
І мені приємно сказати, що наш «Онегін» вже має запрошення на театральні фестивалі у Філадельфії та Бостоні восени цього року.
