На сценічних майданчиках багатьох міст світу виконується п’єса Артура Соломонова «Як ми ховали Йосипа Віссаріоновича».
Прем’єра відбулася в московському Театрі.doc у 2019 році, і незабаром п’єса була перекладена низкою мов, у тому числі – англійською, німецькою, польською, чеською, болгарською, румунською та івритом.
Сюжет коротко такий: у якомусь великому театрі російської столиці вирішують поставити сміливу виставу про Сталіна. Після ретельно проведеного репетиційного періоду призначено передпрем’єрний показ для преси, але несподівано для всіх серед незримих глядачів виявляються президент РФ і міністр культури, що його супроводжує. Через свого помічника глава держави заявляє: «Цікаво глянути, як там мого попередника показати збираються». Очевидно, що представлене на сцені йому не подобається, і він вимагає внести істотні зміни. В результаті початковий задум змінюється до невпізнання.
Режисер Кирило Серебрянников так відгукнувся про п’єсу: «Похорон Сталіна в Росії, як не дивно, все ще не відбувся. Тому дотепна, добре сконструйована п’єса Артура Соломонова, на жаль, дуже актуальна. І хоча в ній розповідається про те, як один сучасний театральний колектив наважився на поховання сталінізму і зазнав невдачі, вона дозволяє насолодитися карнавальною ілюзією можливості цього похорону».
На виставі художньої читання п’єси в Ризі була присутня кореспондент Російської служби «Голосу Америки». У залі Будинку ризької єврейської громади майже не було вільних місць.
Народний артист РФ Олександр Філіппенко, який сьогодні живе в Литві, виконав у виставі дві ролі: Сталіна та режисера вистави. Після фінальних поклонів, пішовши за лаштунки, він дав коротке інтерв’ю.
І оскільки в читанні було задіяно кілька непрофесійних виконавців, перше питання було сформульовано так: чому відомий артист вирішив взяти в цьому участь?
«Бо проблема дуже важлива! – відповів Пилипенко. – Це те, що не сталося у нас у 1956 році. Тобто, воно ніби сталося, але на закритому з’їзді у доповіді Хрущова. І 1991-го не трапилося. І ось таким чином хоча б (можна) запропонувати людям подумати».
Артист процитував початок вірша Раймона Кено, який він читає на своїх творчих вечорах:
«Бережи свою голову, друже мій! / Голову бережи, мій друже! /Голова, як відомо, кругла, Голова, як відомо, паморочиться, І ти, і сам не помітиш, Як її втратиш раптом».
І продовжив: «Всі звідти, подумайте! І в цій п’єсі я знайшов дуже багато других-третіх планів. Але зараз люди розучилися це бачити – такий час настав. Наразі всі ці технології серіалів – там головний предмет – екшн. Я знімався в “Бідній Насті” (російсько-американський історичний телесеріал 2003 – 2004 років – А.П.), і американський режисер схоплювався – “Ноу-ноу-ноу! Онлі екшн-екшн!”. Жодної “чеховщини” і ніякої “ібсенівщини”, тільки типажі в пропонованих обставинах – поганий-добрий, напівпоганий-напівдобрий. Образне мислення відсутнє. Потрібно запропонувати людям зробити крок. Не розмови на кухні, а далі, але для цього ж розумні люди мають бути в Росії. Віритимемо, що вони є».
Кінокритик Антон Долін, який читав текст від автора, розповів, що взяти участь у цій мистецькій акції йому запропонував Артур Соломонов, з яким колись він працював у газеті «Газета». «Моє незаперечне правило – коли старі друзі, колеги, знайомі до мене звертаються, то я ніколи їм не відмовляю. Але потім ідея ще раз поховати Сталіна хороша, підбадьорлива і дуже приємно цим зайнятися», – наголосив Долін у розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки».
Він припустив, що у всіх учасників читання можуть виникнути проблеми у Росії. «Зараз проблеми можуть виникнути у людини, якщо вона “не ті” картинки в телефоні переглядає. І якийсь “доброхот” це побачить», – пояснив Долін.
Враховуючи ту обставину, що рівень донесення в Росії та атмосфера страху наближаються до часів «культу особистості», п’єса «Як ми ховали Йосипа Віссаріоновича», на думку кінокритика, є дуже актуальною. «На жаль, Сталін виявився живішим за всіх живих і тут я вже нічого нового не скажу. Щойно була нова постановка Міті Чернякова опери “Війна і мир” у Мюнхені, і вона була представлена в день смерті Сталіна і, як ми всі знаємо, Прокоф’єва. Цього року ще й “ювілей”. (5 березня виповнилося 70 років від дня смерті Сталіна – А.П.) І стало знову ясно, що Сталін – “вічно живий”. Але це придумано не Черняковим, не Соломоновим і не кимось ще, це, на жаль, нині закономірність, яку, можливо, раніше за інших побачив і відчув Олександр Галич у своїй відомій пісні (“Нічна варта” – А.П.). А далі є дуже багато творів, які попереджали, говорили про це фільм “Хрустальов, машину!” у тому числі – але Сталіна це не вбило. Він виявився набагато живішим за того ж самого Леніна. Це, безумовно, трагічний факт, але факт і починати треба з того, щоб цей факт визнавати», – наголошує Долін.
Ведуча телеканалу «Дощ» Ганна Монгайт, яка читала ролі доглядальниці Сталіна та його матері, зізналася, що в неї в житті не було такого досвіду, але що їй дуже сподобався текст п’єси. «Чесно кажучи, я дуже насторожено ставлюся до театру, мене не можна назвати завзятим театралом. Але мені здалося, що цей текст так тонко і дотепно полемізує з сьогоднішнім моментом, у ньому є стільки посилань до мого досвіду. При цьому він не тисне, не займається моралями, і я подумала, що мені приємно буде себе в цьому тексті спробувати», – зазначила вона у розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки».
За словами Монгайт, ще одним аргументом на користь участі у цьому проекті стала хороша компанія. «Це був класний експеримент і добре, що я мав мало тексту. Я дуже вдячна собі, що я не побоялася і спробувала цю штуку. Напевно, вдруге я не погодилася б у цьому брати участь, бо якщо ти береш участь вдруге, то ти маєш бути кращим, ніж той юний неофіт, яким я була сьогодні. А сьогодні це було для мене персональне свято», – каже Ганна Монгайт.
При цьому вона зазначає, що інтерес до особистості самого Сталіна і до того, що відбувалося в СРСР за його двадцятидев’ятирічного правління сьогодні російській аудиторії не надто цікаві. «І це помітно за телевізійними цифрами – сюжети чи матеріали про Сталіна не збирають глядачів, ймовірно, до цієї теми втрачено інтерес, але він не є фактом життя, мабуть. Люди не реагують. І цей унікальний твір, де гра з ім’ям, образом та особистою історією, зовсім несподівано відсвічує сьогоднішній день і не здається несучасною, та “олдскульною”. І це мені дуже сподобалося. Ні Ленін, ні Сталін – ці “немодні” імена пролунали абсолютно по-новому. І, звичайно, ці посилання на наш емігрантський досвід, досвід життя в тоталітарній країні, нівелююче ставлення до людини, зламаних особистостей, ставлення до людини, як до раба, як абсолютно не важливого матеріалу для ліплення, що є певною мірою в театрі диктатури – сьогодні все це відгукується, відоме. Видно, як реагував зал, як він радів, почувши щось, що потрапляє в його нинішні відчуття. Всі ми, звісно, дуже травмовані та прагнемо почути щось знайоме», – пояснює Монгайт.
Тележурналіст Кирило Набутов, якому у цій читанні дісталася роль Леніна, у розмові з кореспондентом Російської служби був гранично стислий.
На запитання, чому він вирішив взяти участь у цьому незвичайному для нього експерименті, відповів: Мені стало цікаво.
Отримавши пропозицію брати участь у читанні, Набутов здивувався: «Я – журналіст, і я одразу попередив, що в театральній сфері я “ніхто й кликати ніяк”, але мені одразу заперечили, що це “не канає!”».
Про те, що участю в цій акції він може спричинити неприємності в Росії, Кирило Набутов, за його словами, не замислювався: «Там проблем вистачає і без цього у батьківщини як такої. Можу сказати так – ця п’єса та персонаж, навколо якого це все відбувається, і вся ця тема для Росії будуть ще актуальними дуже багато років».
Марія Соленова – продюсер ризької читання п’єси «Як ми ховали Йосипа Віссаріоновича» – розповіла: «Це незалежний проект, який ми робимо з Артуром (Соломоновим). Ми маємо великі плани щодо багатьох міст, вже є деякі домовленості. І головна ідея цього проекту полягає в тому, що він благодійний».
Марія звернула увагу, що значну частину її часу займають благодійні проекти, пов’язані з Україною.
«У цьому театральному проекті насправді дуже багато смислів, бо він культурний і з такою темою, яка зараз, на жаль, ожила. Тут ми хочемо, нарешті, поховати це все, і сам проект зроблений для того, щоб розповісти, показати, пояснити тим, хто ще не розуміє (а такі є!). А ціль одна – допомогти Україні – всі гроші з цих читок підуть на допомогу Україні. Сьогодні, можна сказати, була наша прем’єра – перша читка в рамках цього благодійного проекту. Далі, швидше за все, будуть Берлін, Вільнюс, Барселона. Поки що точні дати не назву, але попередні домовленості вже є».
Співрозмовниця «Голосу Америки» наголосила, що не може оцінювати гру як професійних акторів, так і непрофесійних, бо не є фахівцем. Але як продюсер, можу сказати, що я дуже задоволена. Хлопці репетирували лише кілька днів, були складні моменти під час репетицій – люди мають характер, ми всі складні й різні. Але як вони зійшлися і зігралися – вони виглядали єдиним організмом на сцені. І Ганна, і Кирило, і Антон зіграли чудово, і без перебільшення можу сказати, що це була не чітка, це була справжня вистава!»
