Для юного героя фільму «Перехід» (Crossing), який живе у Радянській Вірменії, завершення ери «холодної війни» ознаменується радикальною зміною життєвого укладу. Через 20 років він живе в Америці, а його надії на успіх виявляються затьмарені фінансовим крахом 2008-2009 років.
1 грудня фільм «Перехід» виходить у світовий онлайн-прокат і буде доступний передплатникам дигітальних платформ, включаючи iTunes/AppleTV та Amazon. Це режисерський дебют режисера та сценариста Артура Яна (Arthur Ian). Справжнє прізвище режисера – Хачікян, Ян – його професійний псевдонім. У фільмі знялися Рудольф Мартін (NCIS), Марина Сіртіс (Picard), Тері Рівз (The Punisher, Chicago Fire), Ілля Волох (Minx) та інші актори.
Родина Андрія (Мартін) розколота ідеологічно. Він їде до США, де має намір реалізувати свою «американську мрію» та стати успішним бізнесменом. Але його надії руйнуються через велику рецесію. Він знову з’єднується зі своєю ексцентричною матір’ю (Сіртіс). Андрію чекає важка переоцінка цінностей, у ході якої його переконання та погляди мають пройти випробування на міцність.
Режисер Артур Хачікян (Ян) відповів по сервісу Zoom на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки».
Олег Сулькін: Артуре, я виявив розбіжності в написанні вашого прізвища…
Артур Хачікян: Так, я вирішив допомогти моїм американським друзям, які ніяк не можуть вимовити моє прізвище. Я втомився їх мучити. Загалом я Хачикян, як відомий герой фільму «Міміно». Тому в титрах ви бачите моє прізвище Ян, я скоротив його для зручності.
О.С.: Ваша картина побудована на балансуванні між двома реальностями – минулої радянської доби і нинішньої доби в Америці. Що вас спонукало зробити цей фільм? Судячи з усього, він автобіографічний.
А.Х.: Ви маєте рацію, він автобіографічний і заснований на подіях, які трапилися зі мною та моєю родиною. Але я хотів зробити фільм не про себе, а про наше втрачене покоління. Є такий термін – «люди третьої культури». Ми такими і виявилися, що сидять на паркані між двома світами. Так, ми любимо Захід, любимо Америку, у ній багато хорошого. Але ми не американці, ми належимо до іншої країни, іншої культури. Те, що я описую у фільмі, реально сталося з моїми близькими на той час злама епох.
О.С.: Як народився цей задум? Ви ж самі писали сценарій?
А.Х.: Спочатку я попросив свого друга, драматурга з Лос-Анджелеса, написати сценарій. Але мені його варіант не сподобався і я написав сценарій сам. Мене захопила проста ідея: ми всі спочатку люди, а вже потім росіяни, американці, вірмени, та й таке інше. Ця ідея мені дуже дорога. Мені дорога великодушність і милосердя, з якою поставилися до мого важко хворого батька та моєї родини лікаря та працівники лікарні у Вашингтоні. Я переїхав туди до сестри та її чоловіка, а батько приїхав до них у гості… Національність не має значення, мають значення людські якості. Хороших людей можна знайти у будь-якій країні, у будь-якому суспільстві.
О.С.: Наскільки важливими для вас були флешбеки? Адже ці подорожі в минуле дуже контрастні – з головної країни капіталізму, де щойно звалився фінансовий ринок, ми раптом опиняємось у країні соціалізму, де школярі декламують напам’ять «Пісню про Буревісника» Горького, а герой таємно слухає «Голос Америки».
А.Х.: Цікаво, що американцям подобаються радянські флешбеки, а людям у Росії та Східній Європі подобаються епізоди американського життя. Людям цікаво те, чого вони не знають. Сцени з минулого мені давалися легко. Я все це пам’ятаю. На цій структурі фільму наполіг наш головний актор Рудольф Мартін. Раніше вона була іншою. Я вважаю, що треба погоджуватися із критикою, коли вона у справі. Сценарій я писав цілий рік, версій було багато, з десяток. Я працював з професором в AFI (Американський кіноінститут), а потім з іншим професором в UCLA (Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі). Коли ти щось робиш уперше, треба уважно слухати, що тобі кажуть досвідченіші люди. Писати сценарій – це не жарт! Цьому треба вчитися, і я вчився із задоволенням.
О.С.: Цей фільм – ваш дебют у кіно. Ви навчалися у престижному Стенфорді, де здобули докторський ступінь у політичних науках. Могли б, мабуть, зробити кар’єру у політиці, фінансах, бізнесі. Але віддали перевагу кіно. Чому?
А.Х.: У мене завжди було бажання спробувати себе у художній сфері. У Стенфорді я займався темою російсько-американських відносин, віддаючи перевагу їхнім творчим аспектам.
О.С.: Ви згадали про Рудольфа Мартіна, виконавця головної ролі Андрія. Він і Марина Сіртіс, яка зіграла Андрієву матір, створили, мабуть, найпомітніші образи. Як взагалі відбувався кастинг?
А.Х.: Дякую. Мені дуже пощастило з акторами. Марина Сіртіс, відома актриса, погодилася працювати з режисером-початківцем, бо, як вона сказала, їй сподобався сценарій. Вона, будучи гречанкою, чудово увійшла до ролі вірменської матері. І з усією серйозністю в одному з епізодів ворожила на кавовій гущі, відкидаючи іронію, з якою коментував це ворожіння Рудольф Мартін. Він теж актор великого обдарування. Сам із Німеччини і, якщо не помиляюся, був безпосереднім свідком падіння Берлінського муру. Тож тема переходу, зміни менталітету йому добре знайома та зрозуміла. Тері Рівз теж дуже добре зіграла сестру, терпляче опановувала російський акцент. Ілля Волох, «голлівудський українець», добре відомий за десятками ролей у кіно та на ТБ.
О.С.: Як ви формулюєте собі головну тему фільму?
А.Х.: Розчарування у «американській мрії». Фінансовий удар 2008-2009 років був своєрідним повторенням Великої Депресії. Я не міг собі таке уявити у найстрашнішому сні.
О.С.: Ви на той час жили в Лос-Анджелесі?
А.Х.: Так, і бачив паніку, бачив, як люди виїжджали зі своїх конфіскованих за несплату будинків. Перша наша реальність, радянська, розвалилася 1991 року. Друга, американська, обрушилася у 2008-2009 роках.
О.С.: А вам не здається, що це сталося рано, 11 вересня 2001 року, коли на Америку напали ісламські терористи?
А.Х.: Цілком згоден. То був перший удар. Америка стала невпізнанною, країна, яку я любив і люблю, докорінно змінилася. У перші дні після терактів 11 вересня я побоювався виходити з дому через мою східну зовнішність.
О.С.: А як ви опинилися в Америці? І де ви зараз живете?
А.Х.: Народився я у Вірменії. Закінчив університет у Єревані, факультет сходознавства. Я був одним із перших радянських студентів, які за академічним обміном поїхали до Стенфорду. Мені дуже пощастило. Пам’ятаю своїх чудових менторів, серед них Кондоліз Райс і Майкла Макфола, він був моїм науковим керівником. Вони всі до мене поставилися дуже доброзичливо. Я був перекладачем у 90-х роках, коли до Стенфорда приїжджали делегації з Росії, там були Гайдар, Козирєв та інші відомі особи. Здавалося, що дружитимемо і співпрацюватимемо, атмосфера була прекрасна. Але все це звалилося. Зараз я живу колись у Вірменії, коли в Америці. Як човник, як перелітний птах. Багато вірмен до такого укладу звикли і легко адаптуються на новому місці.
О.С.: У фільмі ви виразно показуєте фінансову жорсткість американської охорони здоров’я, коли людина, якій потрібна операція, відмовляється від неї через відсутність грошей. Коштує операція якусь несусвітну суму. Така сумна реальність «американської мрії». Що ви думаєте з цього приводу?
А.Х.: Я не маю права скаржитися, для мене це все спрацювало. «Американська мрія» таки жива, але не для всіх. США змінилися і весь світ змінився. Глобалізація настає, розрив між багатими та бідними поглиблюється. Америка – хороша країна, але в ній є і свої недоліки. Медицина, зокрема, у дуже тяжкому стані. Обама намагався щось зробити, трохи просунувся, але явно замало. Пам’ятаєте фільм Майкла Мура Sicko (у російському прокаті «Охорона здоров’я»)? Краще за Мура про проблему не скажеш. Я думаю, суперечка між капіталізмом і соціалізмом настав час припинити. Тут важлива доза. Дикий Захід нелюдський. Це не працює. Інша екстрема – комунізм, що теж не працює. Мені здається, що Європа наближається до розумного поєднання того й іншого.
О.С.: Ваш фільм не належить до комерційних, розважальних. Якою вам бачиться його глядацька доля?
А.Х.: Коли ми працювали над фільмом, то чудово розуміли, що це не буде блокбастер, екшн чи трилер. Напевно, він зацікавить старших людей, тих, хто пам’ятає радянську еру, а також тих, хто воліє розмірковувати в кіно. Настає такий момент, коли фільм від тебе тікає. Кажуть, що фільм народжується кілька разів – коли пишеться сценарій, коли робиться кастинг, коли ви його знімаєте, коли робиться монтаж та коли з’являється музика до фільму. У нас міжнародна знімальна група. Бюджет був незначним, але знімали ми і в Америці, і у Вірменії, знімали на плівці та на цифрі. Постпродакшн робили у Москві. Ми створили всесвіт, у якому не було окремих національностей. Процес був довгий і болісний, але, сподіваюся, щось у нас вийшло.
О.С.: У прес-матеріалах повідомляється, що ваш фільм отримав, окрім інших запрошень, запрошення на кінофестивалі у Москві та Києві. Як ви це прокоментуєте? І чи повинен, на вашу думку, кінематограф відображати політичні реалії дня?
А.Х.: Те, що відбувається в Україні сьогодні, – це величезна трагедія. Мільйони людей страждають через війну. Я вважаю, що кіно може відгукуватися на актуальні події, але не має перетворюватися на пропаганду, на соцреалізм. Мистецтво має говорити з глядачем своєю мовою.
