Історія фестивалю розпочалася у 2007 році в Москві, і за короткий час «Артдокфест», назва якого спочатку писалася лише кирилицею, стала помітним культурним та публіцистичним явищем.
Протягом кількох наступних років він посідав перше місце серед усіх російських кінофестивалів, двічі був удостоєний Національної премії «Білий слон» як головна подія року в галузі кінематографії, завоював кілька призів на кінофестивалі у Трієсті.
Але водночас зростала й незадоволеність російської влади тим, що «Артдокфест» приділяв увагу тим сторонам життя, про які офіційна преса воліла замовчувати. У 2014 році тодішній міністр культури РФ Володимир Мединський оголосив про те, що держава більше не підтримуватиме жодних проектів, пов’язаних із цим фестивалем. Того ж року директор «Артдокфесту» Віталій Манський переїжджає на постійне місце проживання до Риги.
Туди ж через чотири роки було переведено весь конкурсний показ і роботу міжнародного журі.
На Artdocfest – 2023 у рамках двох конкурсних програм – Baltic Focus («Балтійський фокус») та Artdocfest Open – глядачі зможуть побачити понад 30 документальних фільмів, крім того, велика кількість робіт буде показана у трьох позаконкурсних програмах.
«Не “Артдокфест”, а сама природа художньої документалістики увійшла в суперечність із політикою влади»
Куратор конкурсу Artdocfest Open Вікторія Білопольська у своєму зверненні до глядачів зокрема зазначила, що фестиваль був дуже потрібен у Росії. «У країні, що насильно занурюється в архаїку, де насаджуються тенденційно міфологічні уявлення про реальність, потрібно було нехай невеликий простір для чесного висловлювання та роботи художньої думки. “Артдокфест” ніколи не займався політикою, хоча громадянська позиція, звісно, має кожного у фестивальній команді. Ми займалися виключно документальним кіномистецтвом. Але така його властивість, що без авторської свободи тут немає яскравої образності, без співчуття немає метафори, без відвертості немає художності. Так і вийшло, що не “Артдокфест”, а сама природа художньої документалістики увійшла у суперечність із політикою влади. І тепер “Артдокфест” проходить у демократичній Латвії».
Цього року помітне місце у конкурсних та позаконкурсних програмах займають стрічки, присвячені подіям як у довоєнній Україні, так і в країні, яка відбиває повномасштабну агресію російської армії. Назва таких стрічок, як «Коли весна прийшла в Бучу» чи «Східний фронт», говорять самі за себе. Фільм «Лариса Кадочнікова. Війна» присвячена знаменитій українській кіноактрисі, яка вперше прославилася у картині Сергій Параджанова «Тіні забутих предків». Коли російська армія розпочала наступ на Київ з території Білорусі, Кадочнікова відмовилася від евакуації та залишилася у столиці Україні.
А відкривається цьогорічний фестиваль фільмом «Будинок із осколків» (іноді ця назва перекладається російською мовою, як «Будинок із тріска»). Він закінчився до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, і його міжнародна прем’єра відбулася на Американському фестивалі незалежного кіно «Sundance» у січні 2022 року. Тут фільм отримав приз за найкращу документальну режисуру у категорії «Світове документальне кіно». У жовтні його побачили українські глядачі на фестивалі Kharkiv MeetDocs, потім його було включено до програми Міжнародного кінофестивалю в Салоніках, і ось тепер «Дім з осколків» показаний у Ризі.
У цьому фільмі, зйомки якого велися два з половиною роки, розповідається про долю кількох вихованців дитячого будинку у Лисичанську Сєвєродонецького району Луганської області. Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорила з режисером фільму данцем Саймоном Леренгом Вілмонтом (Simon Lereng Wilmont).
«Ми говорили про невидимі, але все одно руйнівні наслідки війни»
У програмі зазначено, що цей фільм знімали документалісти із чотирьох країн України, Данії, Фінляндії та Швеції. Однак режисер пояснив, що від кожної з цих країн були продюсери, але основною командою творців був він сам, і його українські колеги – асистент режисера та лінійний продюсер. «Загалом лише ми займалися зйомками на місці. Я займаюся власною кінематографією, а також працюю зі звуком, тобто я поєдную у своїй особі кілька професій», – додав він.
На запитання, чи не хотів би він щось виправити чи доповнити у вже готовій роботі після початку повномасштабної агресії, Саймон Леренг Вільмонт зазначив негативно: «Я не став би нічого змінювати, єдине, що хочу сказати – значущість фільму зросла. Тому що тоді ми говорили про скажімо так – невидимі, але все одно руйнівні наслідки війни, що відбувається на “задньому дворі” в дуже маленькій області на сході України. Зараз вся країна перебуває під атакою, тому мене турбують соціальні наслідки цієї війни, проблеми, які можуть поширитися на всю Україну, коли кількість дітей, які можуть опинитися без опікунів, без захисту зростатиме експонентом».
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» також поцікавилася, чи режисер знає щось про долю дітей, які стали героями цього фільму?
«Зрозуміло, провівши стільки часу з цими чудовими дітьми і так близько з ними познайомившись, я не міг їм просто сказати “поки що!”, Коли зйомки закінчилися. Тому ми разом з асистентом режисера та лінійним продюсером, започаткували невелику програму, в ході якої ми найняли двох психологів, щоб ті працювали з дітьми, були для них доступні після закінчення зйомок і донині. І ми маємо гарну виставу, де вони знаходяться і як у них справи», – відповів головний творець фільму «Будинок із уламків».
Саймон Леренг Вільмонт додав, що більшість вихованців лисичанського дитячого будинку перебувають у безпеці – дехто опинився у тимчасовому притулку в Європі, багато хто переїхав на захід України. А декого навіть усиновили.
Відомо, що «Будинок з уламків» цього року увійшов до шорт-листу «Оскара» у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм». «Такого ми не очікували, але дуже горді, що така номінація вже є, – зізнався датський режисер. – Бо це нам допомогло створити великий фокус на фільмі та проблемі беззахисних дітей по всьому світу. Номінація на “Оскар” у цьому дуже допомогла. Тому що сьогодні я дуже часто отримую від людей запитання, повідомлення. Запитують, як справи у дітей, як їм можна допомогти. Без номінації на “Оскар” цього не відбувалося б у таких масштабах».
«Мене дуже зворушили історії всіх героїв»
У свою чергу генеральний директор інтернет-видання Meduza Галина Тимченко назвала Саймона Леренга Вільмона «приголомшливим режисером». «Я дуже добре його знаю, тому що коли ми були в журі, цьому хлопцеві дали приз за “Берез собак вдалині”. У нього напрочуд точний погляд – співчувальний, але чесний. Можливо, у людини приголомшливе серце», – сказала вона у розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки».
Фільм “Лай собак вдалині” (“The Distant Barking Of Dogs”), був знятий Вільмонтом також на сході України в 2017. Його головні герої – десятирічний хлопчик Олег та його бабуся Олександра живуть у невеликому селі Гутове, що знаходиться на самому кордоні між тим окупованим сепаратистами частиною Донбасу, та тією, що була під контролем Києва.
Повертаючись до стрічки, що відкрила нинішній Artdocfest, Галина Тимченко зізналася, що вона дивилася на екран і весь час думала – а що сталося з цими дітьми після початку повномасштабної війни? А дізнавшись, що, за словами режисера, більшість із них перебуває поза небезпекою, полегшено зітхнула: «Ну, слава богу!».
Ще одна глядачка «Дома з уламків» – дівчина на ім’я Зіяра – приїхала до Риги з Дагестану. «Мені дуже сподобався цей фільм, і я дуже рада, що в мене з’явилася можливість подивитися його. Фільм просто приголомшливий, я плакала. Мене дуже зворушили історії всіх героїв, як вони промальовані, і окремо хочу зазначити, що у цьому дитячому будинку працюють дуже героїчні жінки», – описала вона свої враження у розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки».
“Ще, коли я дивилася фільм, я згадала репортаж на телеканалі “Дощ” про те, як Росія краде дітей (з України), і я подумала, що можливо, частина героїв фільму була насильно відвезена до Росії”, – додала Зіяра.
А на запитання, чи гідний, на її думку, «Будинок з уламків» стати одним із лауреатів «Оскара» цього року, не замислюючись, відповіла: «Звичайно! Мені здається, що так!».
Політемігрант Костянтин Рубахін поділився планами відкриття у Ризі історичного музею. Фільм «Будинок із уламків» триває півтори години, але Костянтин помітив, що не помітив, як минуло цей час. «Фільм дуже емоційний, він просто тягне тебе по всій нерівності ситуації з дітьми в притулку і пов’язує тебе спогадами про свою сім’ю, думки про війну. Це – таке потужне емоційне струс, і, звичайно, це – дуже важливий фільм», – вважає молодик.
Він зізнався, що дуже співчував маленьким героям «Будинки з уламків». «У цьому фільмі дуже багато людей із абсолютно оголеними почуттями, яким ти співпереживаєш. Це така пряма передача емоцій, і тим більше дивно, що це вдалося людині, яка не живе в цьому мовному середовищі, не живе у цій війні. Фактично, він прийшов збоку, але це – школа документалістики, коли ти можеш бути зовсім чужою людиною для ситуації, але показати її настільки глибоко, що всі люди всередині ситуації просто збожеволіли від побаченого», – завершив свій коментар Костянтин Рубахін.
