До лютого цього року тема виплати Німеччиною репарацій після Другої світової війни сприймалася переважно у ретроспективному ракурсі як справи давно минулих днів. Проте розв’язана Росією війна проти України, великі жертви серед мирного населення та сильно зруйнована окупантами інфраструктура знову повернули до міжнародного лексикону поняття «репарації». Так, раніше цього місяця Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію про репарації України з боку Росії.
Про репарації Німеччини жертвам Голокосту та Ізраїлю розповідає новий американський документальний фільм “Розплата” (Reckonings) режисера Роберти Гроссман (Roberta Grossman).
Фільм «Розплата» демонструється на єврейських кінофестивалях у різних містах США. Так, у Нью-Йорку його перегляд відбувся у Медійному центрі Палея у Нью-Йорку (The Paley Center for Media), а днями фільм показали у Єврейському центрі імені Марлен Майєрсон (Marlene Meyerson JCC) у Манхеттені. На 5 грудня призначено демонстрацію фільму в Інституті Лео Бека (Leo Baeck Institute).
Історичний прецедент
Це перший документальний фільм про переговори щодо виплати німецьких репарацій єврейському народу, що призвели до підписання історичної Люксембурзької угоди 1952 року.
Цього року відзначається 70-річчя цих угод, які заклали основу довготривалої програми з відшкодування збитків Голокост.
Як заявив канцлер Німеччини Олаф Шольц у вересні на ювілейній церемонії в Берліні, “Люксембурзькі угоди були основними і призвели до фінансової компенсації у розмірі понад 80 мільярдів євро, яку Німеччина виплатила до кінця 2021 року”.
Учасники цієї церемонії наголошували на тому, що винищення європейських євреїв нацистами залишило зяючу прірву не тільки в історії світового єврейства, а й людства в цілому. Угоди заклали основу для компенсацій і реституцій тим, які втратили все, і продовжують служити основою для поточних переговорів від імені десятків тисяч Голокост, які пережили і проживають сьогодні по всьому світу.
Фільм «Розплата» нагадує про історичну дату 10 вересня 1952 року, коли в мерії Люксембургу були укладені безпрецедентні угоди між молодою державою Ізраїль, ФРН як правонаступницею «німецького рейху», і Комісією з матеріальних позовів євреїв до Німеччини (Клеймс Конферен2) єврейськими організаціями для ведення переговорів від імені людей, які пережили Голокост. Угоди створили юридичну основу всім наступних компенсацій за нацистські переслідування.
«Ще ніколи в історії людства переможена держава не виплачувала компенсацію мирним жителям за заподіяні ним втрати та страждання, – сказав на церемонії в Берліні американський дипломат та голова переговорної групи з питань реституції Стюарт Айзенштат. – Це монументальне досягнення, яке свідчить про прагнення німецького народу визнати злочини нацистського режиму».
У світову юридичну практику Люксембурзька угода увійшла як прецедент репарацій – матеріальної компенсації народам, які пережили геноцид. Нагадаємо, що керівництво Радянського Союзу не визнало легітимність Люксембурзької угоди і не дозволило НДР брати участь у виплатах, які мали скласти приблизно третину від загальної суми. Після об’єднання Німеччини влада ФРН повністю виконала зобов’язання, виплативши Ізраїлю заборгованість НДР.
«Криваві гроші»: за та проти
«Такий фільм дуже потрібний сьогодні, коли ми з тривогою спостерігаємо повсюдне зростання антисемітизму, – заявила, передуючи показу фільму в JCC, Дана Шакерчі (Dana Shakerсhy), регіональний директор Американського товариства друзів Яд Ва-Шем. – Хочу нагадати, що у 1953 році Кнесет створив нашу організацію, Яд Ва-Шем, усвідомлюючи гостру необхідність освіти молоді та підтримки освітніх програм про Голокост».
Глядачів вітала також колишній спікер Кнесета (ізраїльський парламент) Далія Іцик (Dalia Itzik), яка короткий час у 2007 році виконувала обов’язки президента Ізраїлю.
Далія Іцик зазначила, що третім партнером на переговорах Ізраїлю та Західної Німеччини про репарації став консорціум організацій єврейської діаспори, заснований у жовтні 1951 року на секретній зустрічі у Нью-Йорку. Результатом тієї зустрічі і стало створення Клеймс Конференс, якій було доручено вести переговори від жертв жертв Голокосту.
«Опозиція репараціям була дуже сильною, як в Ізраїлі, так і в Німеччині та в інших європейських країнах, – сказала Іцик. – Лідери, які підтримали цю ідею, виявили неймовірну стійкість та відданість своєму благородному баченню».
В Ізраїлі ініціативу домагатися від Німеччини матеріальної компенсації за Голокост багато хто зустрів у багнети. Вони вважали аморальним для жертв геноциду приймати криваві гроші.
«Я згадую, як у різні роки відвідував збори уцілілих жертв Голокосту та слухав їхні суперечки, – сказав Абрахам Фоксман (Abraham Foxman), колишній глава Антидифамаційної ліги, під час обговорення фільму «Розплата» у Медійному центрі Палея. – Пам’ятаю кухонні обговорення у родинному колі. Мій батько виступав проти, моя мати виступала за. У мене самого зайняло багато часу все обміркувати у пошуках рішення».
Що змінилося?
Після показу в JCC на запитання директора кінопрограм цього центру Айзека Заблокі (Isaac Zablocki) та глядачів відповіли керівники Клеймс Конференс Гідеон Тейлор (Gideon Taylor) та Карен Хейліг (Karen Heilig).
«Про загибель шести мільйонів євреїв знято безліч документальних та ігрових фільмів у багатьох країнах світу, – сказав Гідеон Тейлор. – Але сьогоднішня суспільна свідомість дуже відрізняється від того, що люди у світі знали про Голокост у 50-х і навіть у 90-х роках. Виросло ціле покоління, для якого ці слова – Голокост, Аушвіц – порожній звук. Цей фільм, інші фільми на цю тему – чудова можливість освіти молоді. Як і соціальні мережі, яким ми зараз приділяємо особливу увагу. Наведу новий приклад. Ми розмістили на Інстаграм пост, своєрідний фоторепортаж про повстання у Варшавському гетто, розказаний сучасною мовою молодим автором, чиї предки загинули тоді, у роки війни. Так ось цей пост зібрав понад 1 млн переглядів».
«Нас запитують: у чому відмінність репарацій у колишні роки і зараз? – сказала Карен Хейліг. – Відмінності є. Раніше на міждержавному рівні розрахунок здійснювався матеріальними цінностями, наприклад закупівлею нафти та сталі, обладнанням для фабрик і заводів, технологіями, транспортними засобами, будівельними матеріалами, споживчими товарами та ще чимало. Для координації репарацій у Кельні працювала спеціальна група експертів, яка визначала пріоритети. Сьогодні, через 70 років, йдеться про продовження індивідуальних виплат жертвам Голокосту та про фінансування освітніх програм. Ми раді, що нинішня влада Німеччини розуміє важливість освіти молодого покоління і підтверджує відданість зобов’язанням, зафіксованим у Люксембурзькій угоді».
Як зазначив Айзек Заблоки, «Розплата» відрізняється від більшості фільмів про Голокост тим, що головний акцент робиться в ньому на переговорному процесі, на тих зусиллях, які представники Ізраїлю та єврейської діаспори робили протягом перших повоєнних років, щоб добитися від післявоєнної Німеччини матеріальної компенсації за смерть та страждання мільйонів євреїв.
Повернення гідності
«Розплата» занурює нас у післявоєнну атмосферу емоційних дебатів про відповідальність нацистської Німеччини, які відбувалися тоді у Західній Німеччині, Ізраїлі та США. Одна з головних дійових осіб – Конрад Аденауер, повоєнний лідер Західної Німеччини та глибоко віруючий католик. 1951 року він закликав бундестаг «забезпечити моральну та матеріальну реституцію» жертвам Голокосту.
Глядач побачить також фрагменти гарячих суперечок в Ізраїлі, де за репарації від німецької держави виступив після деяких вагань тодішній прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон, а проти них завзято агітували майбутній прем’єр країни Менахем Бегін та праворадикальні депутати Кнесета.
Бен-Гуріону вдалося переконати опонентів. Він наголошував на тому, що Німеччина не повинна уникнути відповідальності за скоєні злочини, внаслідок яких мільйони євреїв були вбиті, а їхня власність знищена або розграбована. Коли в березні 1952 року почалися прямі дебати між представниками Ізраїлю та Західної Німеччини, Бен-Гуріон та його прихильники наголошували, що репарації зовсім не передбачають встановлення «ціни» за масові вбивства та мародерство. Але, казали вони, уцілілі жертви геноциду та сама єврейська держава вправі вимагати матеріальну компенсацію за загибель людей та втрачену ними власність. Крім того, Ізраїлю були потрібні величезні кошти на розселення та облаштування сотень тисяч біженців з Європи та інших регіонів.
За допомогою архівних зйомок, ігрових драматизацій і свідчень очевидців режисер надає досить монотонної процедури підготовки Люксембурзької угоди ритм і саспенс голлівудського бойовика. Переговори відбувалися дуже напружено. Досить згадати, що ізраїльтяни відмовлялися говорити німецькою та обмінюватися рукостисканнями з німецькими партнерами.
Виступивши після перегляду в центрі Палея Грегорі Шнейдер (Gregory Schneider), який з 2009 року обіймав посаду віце-президента Клеймс Конференс, описав ситуацію під час переговорів.
“Бували моменти, коли переговори нагадували кулачний бій, але бували моменти, коли лилися сльози, причому по обидва боки столу”, – згадував Шнейдер. Він нагадав слова Сола Кагана, директора-засновника Клеймса Конференса, який говорить у фільмі, що над столом переговорів витали душі шести мільйонів євреїв, убитих нацистами.
У вересні Німеччина погодилася на найбільший разовий пакет репарацій у розмірі 1,2 млрд доларів на оплату медичної допомоги жертвам Голокосту. У поточному році Клеймс Конференс розподілить понад 700 млн доларів між більш ніж 210 тисячами жертв, які проживають у 83 країнах. А ще 720 млн. доларів підуть на гранти агентствам соціальної допомоги, які забезпечують різноманітну допомогу вдома. До цього дня «німецька рента», як називають в Ізраїлі щомісячну допомогу потерпілим від нацизму, допомагає…
