Кореспондент «Голосу Америки» Ольга Терекін поговорила із солістом «Ногу Свело» про війну, музику, Україну та відповідальність.
Ольга Терекін: Скажи, будь ласка, перша реакція, коли ти дізнався про війну? Перші думки, почуття.
Макс Покровський: Ну, мабуть, ніхто не здивувався, бо все до цього йшло. І зрозуміло, що коли це гримнуло, ну… це гримнуло. Коли ти готуєшся прийняти якусь погану звістку, коли ти на неї чекаєш…, розумієш? Тобто коли воно вже прийшло – все, ти вже перейшов в інший стан. Ось цей перехід – він дуже страшний. Перехід у собі, коли ти чекаєш і коли це відбувається.
О.Т.: Чи спонтанно з’являлися зараз антивоєнні пісні, чи ти поставив собі завдання вступити у війну з тією зброєю, яка в тебе є, з музикою?
М.П.: Дуже добре питання. Це, як у техніці поняття «послідовно-паралельний», чи, мабуть, у психології могло б бути поняття «суб’єктивно-об’єктивний», так і це: «спонтанно-спланований». Це не можна назвати спонтанним, бо справді в моїх руках є інструмент. Я музикант, я вмію писати музику, я вмію писати тексти. Саме рішення написати першу пісню «Нам не потрібна війна» прийшло спонтанно, бо я подумав: ой, а чи не написати пісню. Ми були на пляжі, на Ямайці, нам не повідомляла російська влада, коли вона почне війну. Тому ми просто проводили час так, як ми його запланували. І ось, лежачи на цьому вже неприємному мені пляжі і гріючись на сонці, що не нагріває мене, я чомусь подумав: а чи не написати мені пісню? Іноді такі думки бувають приголомшливими, хоча вони стосуються власної професії. Ну а потім якось пішло-поїхало.
Але й тут якийсь уже набирається, як то кажуть, ритм, як би це взагалі страшно не звучало. Але, напевно, це звучить не так страшно і не так безнадійно сіро у контексті розуміння того, що справді в наших руках є інструмент. У наших – я маю на увазі музикантів. І музиканти не повинні мовчати. Тому говорити і говорити періодично, я думаю, потрібно. Я не думаю, що потрібно написати 100 пісень, але, як би дивно це не звучало, знову ж таки – однією піснею ти не проб’єш. Важливим є фактор сталості, коли від тебе періодично виходять слова у вигляді пісень. Я сам здивований, але він важливий. Тобто ти пишеш пісні. За однією слідує друга, за другою слідує третя.
Третя, у разі «Покоління Z», була надуспішна. Ми знову вкладаємо нові поняття у старі слова: «надуспішна». Ми не хочемо такого успіху, ми не очікували такого успіху, але технічна, скажімо так, формальна складова полягає в тому, що зараз гурт «Ногу звело!». саме після пісні та кліпу «Покоління Z» бачать та чують по-іншому.
О.Т.: Як вигадали прийом накладання бот-коментарів на відео?
М.П.: Прийом накладання бот-коментарів на відео “Покоління Z”? Це не лише боти. Насамперед, це реальні люди. Нам ці коментарі надсилають! І оскільки зараз все негативно – таке ось заповнення негативом до кінця – це в тому чи іншому сенсі очевидно. Це відео, “Покоління Z” – Таніна абсолютно заслуга. Таня Покровська, яка виступає як окрема – але не окрема від мене! – Абсолютно самодостатній персонаж. На етапі обговорення відео ми поговорили та прийшли до цього разом. На мою думку, це якось чіпає.
О.Т.: А здебільшого від кого були коментарі, від росіян?
М. П.: Тут слід віддати борг справедливості. На «Покоління Z» нереальна кількість позитивної реакції – і від росіян, і українців. Тобто ця пісня точно пробила супер-пролом. Вона зараз дуже популярна в Україні. А що стосується росіян, то, можливо, ми дійсно, я не хочу вживати слово «вирощували»… Ми ростимо свою аудиторію, вона нас теж ростить, я маю на увазі, принаймні ми якось створювали якийсь свій мир. І наша аудиторія – і не тільки наша, тому що прийшли нові люди, які відчували себе самотніми – всі ці люди зізнавалися в коментарях, що ця пісня трошки їх упорядкувала, що вони не одні, що вони не збожеволіли. Бо іноді люди замикаються у своєму колі спілкування, у своєму населеному пункті, де небагато тих, хто їх розуміє, хто з ними на одній хвилі. Ось тому дуже багато добрих коментарів. Це дуже важливо для нас – для того, щоб зробити наступний крок у усвідомленні своєї ролі у цій ситуації.
Але кількість, помножена на якість, дає якусь умоглядну цифру, яка дає нам право говорити самим собі: ми є.
Ми зрозуміли, що наша роль – це вкладати свої п’ять копійок у цементування тієї, нехай маленької, але все-таки цікавої частини суспільства, до якої і ми маємо честь себе відносити. Тієї частини суспільства, яка шукає контакту, взаєморозуміння, шукає якогось дотику та виправдання своєму існуванню… Неправильне слово «виправдання» – підтвердження взагалі самого факту буття, свого існування та необхідності продовжувати жити, тобто не ставити на собі хрест. У разі не важливий кількісний коефіцієнт – важливо не кількість цих людей, які якість. Але кількість, помножена на якість, дає якусь умоглядну цифру, яка дає нам право говорити самим собі: ми є.
Ми маємо продовжувати існувати, ми повинні продовжувати триматися разом. Ми маємо докладати всіх зусиль для збереження нашого виду, нашої форми життя. Ця форма життя є.
О.Т.: Щоправда, що ти на 50% українець по мамі? Чи має якесь значення це зараз для тебе? І, якщо можеш, розкажи про батьків.
М.П.: Ну, генетичний тест мені треба пройти, бо мої багато українців… мають єврейську зовнішність. Але, як ми не крутили, як ми не крутили, вони начебто проходять, як українці. Тому навіть не маючи генетичного тесту, я можу сказати, що я на 50% українець, на 25% російська і на 25% єврей. Єврейсько-російські відсотки мені прийшли від папочки, який уродженець Москви та росіянин, а 50 відсотків українців прийшло від матусі, яка уродженка Дніпропетровська. Чомусь зараз це місто називають просто Дніпро. Його завжди називали Дніпро коротко, навіть у період мого дитинства, моєї юності. Але зараз його завжди називають Дніпро.
Чи має для мене це зараз якесь нове та інше значення? Те, що Україна — це моя друга батьківщина, у найпрекраснішому значенні слова? Ні. Ніякого значення це не має, тому що вона не стала для мене більш менш важливою.
Батьківщину моєї мами зараз бомбардують. Ось це для мене має дуже велике значення. І це, звичайно, те, що стосується мене більше, ніж до того, в чиїх жилах немає жодних відсотків української крові. З іншого боку, якщо чесно, я не хочу надавати цьому якогось надзначення. [Происходящее в Украине имеет значение] для будь-якої людини, в душі якої є співчуття і в душі якої, мабуть, знайшов своє місце Господь Бог.
Батьківщину моєї мами зараз бомбардують. Ось це для мене має дуже велике значення.
Я не хочу особливо зараз на цю тему розголошувати, бо я не маю достатньої кількості розуміння і знання цих своїх «субстанцій»… Але, тим не менш, ті, кому зараз не все одно, вони, напевно, теж у тій чи іншого ступеня українці.
О.Т.: Як ти репрезентуєш свою кар’єру на російській сцені після цих антивоєнних кліпів?
М.П.: Я російської сцени маму ***. Я не хочу нічого собі уявляти. Це нехай російська сцена представить і виверне мову такою спіраллю, яка лизне мене з тих боків, що я задумаюсь про повернення на неї. Ці слова – не вирізайте їх, будь ласка, з інтерв’ю – жодним чином не можуть стосуватися тієї аудиторії, тієї близької частини аудиторії, завдяки якій ми можемо ще існувати. Завдяки участі, реакції тих людей, які беруть участь, реагують, ми розуміємо, що ми недаремно існуємо. Є такий вираз, коли мені хтось не подобається, я їм говорю, навіть подумки кажу: «Послухай, твоє існування на цьому світі – плід твоєї ж власної помилки». Ось. Тобто нам зіткнення з нашою аудиторією дає можливість зробити висновок, що ми не плід нашої ж власної хворої уяви чи помилки.
повертаючись до [российской] сцени. Ця сцена зараз так себе заплямила, що якісь мої уявлення… У нас є у сім’ї уявлення про те, як ми виживемо фінансово. А у складній ситуації – про те, як нам вистачить чи не вистачить на шматок хліба. Ми дуже сподіваємось, що нам на нього вистачить. Це не я домагатимусь сцени, це вона домагатиметься мене. І їй доведеться дуже постаратися.
О.Т.: Чи в курсі ти, що відбувається у твоїх колег по цеху і чи контактуєш ти з іншими виконавцями в Росії?
М.П.: Так, я в курсі того, що відбувається у деяких колег. У когось – через те, що я контачу особисто, але особисто я контачу з ідеальним малим, якщо доречне це словосполучення, кількістю своїх колег – буквально дві-три людини. Про решту я знаю, бо це знають усі. Перебуваючи у цьому інформаційному та професійному просторі, досить легко збагнути, зрозуміти, що відбувається в інших.
О.Т.: І що вони мають?
М.П.: Ну, є артисти, які зараз або мовчать, або дуже важко кажуть, їм важко кожне слово. Які знаходяться під серйозним ударом, бо їм нема куди подітися. У них серйозне минуле з точки зору того, що це артисти, які не мовчать, написали вже давним-давно велику кількість антивоєнних пісень, які зараз актуальні як ніколи і начебто вчора написані. Кожен вчинок, кожен мінімальний, нехай навіть побічно про щось говорить у соціальних мережах – для них постановка себе під найбільший удар. І цих людей треба і розуміти, і берегти, і просто молитися за те, щоб вони мали все добре. Я про цих людей сказав насамперед, тому що вони неголосно говорять, але, повторюю, ваговий коефіцієнт кожної коми в їхньому мовленні – максимальний. Я не можу зараз називати їхні імена.
Є артисти, які перебувають у відносній безпеці. До них належить і «Ногу звело!», і серйозніші, скажімо, великі артисти, такі як Борис Гребенщиков, Андрій Макаревич. Вони можуть собі дозволяти щось говорити. Я не знаю, чи є сенс коментувати те, що вони роблять. Я тільки скажу зі свого боку, що я, природно, відчуваю до цих людей максимальну повагу і кланяюся їм у пояс, користуючись зараз цим випадком виступити публічно.
Є артисти, які підтримують “зигу”, їздять на концерти. Якби не було так сумно, це було б смішно. Це найцікавіша для мене категорія, бо вона мене дуже бавить. Вони зараз у настільки цікавому становищі, що, я не знаю… це як… як таргани в банку. Мені просто навіть цікаво…
