У Музеї рухомих образів (MoMI) в Асторії, одному з районів Квінса, 15 березня відкривається 12-й щорічний кінофестиваль «Перший погляд 2023» (First Look 2023). На ньому демонструються новаторські та дебютні фільми молодих режисерів із різних країн. У програмі також зустрічі із авторами фільмів, майстер-класи, панельні дискусії, презентації поточних проектів.
У фестивальній програмі першого дня – короткометражний фільм «Вдалині» (Away) виробництва Угорщини, Португалії та Бельгії. Режисер фільму Руслан Федотов (Ruslan Fedotov) познайомився у Будапешті із двома підлітками біженцями з України, які своїми малюнками на асфальті у міському парку викликали гучну дискусію.
Руслан Федотов візьме участь у нью-йоркській прем’єрі цієї картини.
У день закриття фестивалю 19 березня буде показано документальний фільм «Три жінки» (Three Women) українського режисера Максима Мельника (Maksym Melnyk) про життя у далекому карпатському селі.
Руслан Федотов народився у Могильові (Білорусь) у 1988 році. Розпочав свою кар’єру як оператор. Закінчив Академію мистецтв у Мінську. Переїхав до Москви, де закінчив Московську школу нового кіно (МШНК) у 2015 році. Зняті ним середньометражні документальні фільми здобули прем’єру на фестивалі IDFA в Амстердамі. Його перший повнометражний документальний фільм “Куди ми їдемо?” (Where Are we Headed?) був вперше показаний у 2021 році на IDFA та отримав дві нагороди, після чого демонструвався на багатьох міжнародних кінофестивалях. Як оператор брав участь у зйомках багатьох документальних фільмів інших режисерів.
Режисер Руслан Федотов із сервісу Zoom відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки».
Олег Сулькін: Руслане, ви навчалися в Москві, у Школі нового кіно. Цікавим було навчання?
Руслан Федотов: Так, я навчався там на операторі, але слухав лекції і на режисерському відділенні. Там викладали режисери – Дмитро Мамулія, Бакур Бакурадзе та інші. Але коли я почав сам знімати документальне кіно, то зрозумів, що мені близька Школа Марини Розбежкіної. У МШНК я отримував знання щодо кіномови, а до Школи Марини Розбежкіної ходив у гості. Ми дуже дружили. Брав у неї завдання та займався ними паралельно. Ми досі дружимо.
О.С.: Де ви зараз живете?
Р.Ф.: Складно сказати. Після Москви я відлетів навчатися до Європи. Це така незвичайна навчальна програма, розкидана по трьох країнах – Угорщині, Португалії та Бельгії. Перший семестр відучився у Португалії, я там зняв студентський фільм. Незабаром буде його прем’єра. Переїхав до Угорщини, і тут розпочалася війна. У нормальний час мені потрібно було б зняти за семестр документальний фільм, але ситуація різко змінилася. Я почав думати, що мені робити. Важко пояснити. В Угорщину з початку війни ринуло до мільйона українських біженців. Країна стала величезним перевалочним вузлом. Маю багато друзів-українців. Білорусь теж частина цієї жахливої війни. Не можна було просто сидіти та мовчати. Разом зі своїм другом ми возили для біженців продукти, їздили на вокзал, допомагали біженцям, – а це майже одні жінки з дітьми, – перетягувати їхній скарб, валізи та сумки.
О.С.: Як ви познайомилися зі своїми героями?
Р.Ф.: Якось я побачив молоду пару. Виявилося, брат та сестра. Вони стояли, обнявшись. Я підійшов, спитав, куди вони їдуть. З’ясувалося, що до Австрії, до родичів, яких майже не знають. І в той момент я усвідомив, що повинен неодмінно зняти фільм про таку молоду пару. Так я знайшов Алісу та Андрія, і зняв свій черговий семестровий фільм. А потім закинув його на фестиваль IDFA, де мене знають та де показували мої попередні фільми.
О.С.: Ваші герої малюють на асфальті карту України та висипають на неї повзучих заводних солдатиків. Перехожі зупиняються, розпочинається гостра дискусія. Звідки виник цей візуальний образ війни?
Р.Ф.: Це вигадали Аліса та Андрій. Вони художники, що приїхали до Будапешта з Харкова. Їм треба було записати хвилинне відео на якийсь конкурс. Спочатку вони хотіли записати відео десь у студії, не на вулиці. Я ж їм запропонував зробити стріт-арт і допоміг їм у цьому. І те, що вони викладають в угорській школі малюкам, мене теж зацікавило. Ось ці два компоненти – стріт-арт та діти малюють у школі – стали основою для фільму.
О.С.: Ви показуєте, як перехожі реагують на солдатиків, що повзуть. Один угорець явно незадоволений, він не приховує свого негативного ставлення до того, що його країна допомагає Україні. І він вимагає змити мапу України з асфальту. Інший перехожий починає з ним сперечатися. Гостра полеміка спалахує на очах у всіх. Як ви це все знімали?
Це все реальна життєва ситуація. Коли я показував фільм своїм угорським освітянам за навчальною програмою, вони посміхалися, оскільки добре знають цей людський тип проросійських ватних орбанівських. У той же час було очевидно, що їм соромно за цю людину.
О.С.: В Угорщині показували фільм? Якщо так, то як реагувала публіка?
Р.Ф.: Так, показували на фестивалі “Верзіо”. Один глядач запитав, маючи на увазі незадоволеного малюнком на асфальті перехожого, де я знайшов такого актора. Я був приголомшений. Деякі люди дивляться документальне кіно і думають, що все придумано та спровоковано авторами. До речі, цей незадоволений перехожий викликав поліцію, і хлопці опівночі змивали малюнок карти з бруківки.
О.С.: Але ви це вже не включили до фільму. Чому?
Р.Ф.: Так, я вважав, що для історії хлопців це не було так важливо. В принципі, я не хотів розширювати політичний контекст, хоча візуальний матеріал у мене зібраний. Я знімав юрби людей у День перемоги у центрі Будапешта біля пам’ятника радянським воїнам-визволителям, знімав гарячі суперечки людей з різними поглядами там, біля пам’ятника, та біля американського посольства. Те, що я зробив просту, скромну, наївну історію про хлопців, це і є моя рефлексія на те, що відбувається.
О.С.: Усі біженці у фільмі з телефонами, всі на зв’язку зі своїми родичами та друзями в Україні, дивляться новини, і ви бачимо їхню реакцію на репортажі з Харкова та інших зруйнованих українських міст. Бачимо їхні обличчя, чуємо їхній плач. Це дуже інтимні моменти. Вам довелося вмовляти людей, щоб дозволили їх знімати?
Р.Ф.: Я завжди питаю дозволу. Не було жодного моменту, коли я щось спровокував. Андрій дозволив мені знімати його розмову з матір’ю. Коли фільм був готовий, ми їй надіслали посилання. Їй картина сподобалася. Я свідомо відмовився «жестити», розповідати про жахіття війни. Це було б зовсім інше кіно.
О.С.: Скільки у вас знадобилося часу на зйомку?
Р.Ф.: На все про всі два місяці. Близько місяця на зйомку та ще місяць на монтаж.
О.С.: Ви задоволені результатом?
Р.Ф.: Я ніколи не задоволений результатом, якщо чесно.
О.С.: В Америці ви не вперше?
Р.Ф.: Я прожив у Нью-Йорку приблизно півроку, оглядався, вивчав мову. Проїхав велосипедом з Нью-Йорка в Детройт. А потім, також на велосипеді, проїхав із Нового Орлеана до Лос-Анджелеса, що зайняло два місяці. У цей свій приїзд я побував в Остіні, на фестивалі South by Southwest (SXSW), до програми якого було включено документальний фільм Queendom про життя представника російської спільноти ЛГБТQ+, який знімав як оператор. До Нью-Йорка я брав участь у презентації фільму «Вдалині» на кінофестивалі True/False у місті Коламбія, штат Міссурі.
