Сашко, молодий біженець з охопленої полум’ям війни України, зумів дістатися Нью-Йорка, де він працює на будівництві за «готівку», а живе в наметі під мостом. Але він залишається душею та серцем в Україні, і все зароблене відправляє матері, яка залишилася на батьківщині. Телефонні розмови з нею стали для нього потаємною лінією життя.
Таким є головний нерв короткометражного фільму «Мама», презентація якого відбулася в Манхеттені. Півгодинну драму представили продюсер, сценарист та виконавець головної ролі Олег Блінов (Oleg Blinov) та режисер Альберт Рудницький (Albert Rudnitsky), співавтор сценарію.
«Проект виник досить логічно, – розповів кореспондентові Російської служби «Голосу Америки» Олег Блінов. – Відправною точкою стала війна, але й не лише війна. Мама у мене російська, батько – українець. Вони у розлученні. Коли розпочалася широкомасштабна війна, батько жив зі своєю родиною у Харкові. Разом із дружиною та 9-річною дитиною вони ховалися від обстрілів у метро доти, доки вона не знайшла способу вивезти їх подалі від небезпечної зони. Батько вмовив людину з автомобілем, щоб той захопив із собою його дружину та їхнього сина. Місць у машині більше не було, і батько поїхав поїздом. Після багатьох поневірянь вони дісталися Амстердама, де зараз і живуть».
За словами Олега Блінова, потужним імпульсом на початок роботи над фільмом стали розповіді його батька. Це було пекло непроглядне, російські обстріли та бомбардування не припинялися ні на годину, і смерть невідступно ходила поряд.
«Одного з друзів мого батька, – сказав він, – тоді поранило. Куля пройшла поряд із серцем, але він, на щастя, вижив. Коли він вийшов із лікарні та приїхав до свого будинку, то побачив одні руїни. Я втратив контакт зі своєю бабусею, яка жила в Маріуполі, і не знаю, чи вона жива».
За страшними подробицями, які він називає «повною бляхою», Блінов адресує до відомої документальної стрічки «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова, яка отримала приз симпатій глядачів на кінофестивалі Санденс і висунутої Україною на премію «Оскар».
Актор, сценарист, продюсер та режисер, Олег Блінов навчався у Москві, у ВДІКу імені Сергія Герасимова та у ГІТІСі (Інститут театрального мистецтва), де отримав ступінь бакалавра. Він зіграв як актор у кількох фільмах та телешоу, які демонструвалися на міжнародних кінофестивалях, у тому числі на Toronto’s YES! Festival, Blowup Film Festival у Чикаго та на фестивалі Flickers у Род-Айленді. У 2018 році він переїхав до США, де продовжує свою кар’єру в кіно та на ТБ.
«Трагедія України, яка стала жертвою російського режиму, спонукала мене говорити на цю тему мовою кіно, – зазначив Олег Блінов. – Зайве казати, що я виступаю проти війни. Я за те, щоб люди домовлялися, шукали вихід із найскладніших ситуацій мирним шляхом, шляхом діалогу, а не агресії. Сьогодні важливо називати речі своїми іменами і викривати брехню, в який би одяг вона не лаялася. Так я почав писати першу версію сценарію. Показав її Альберту Рудницькому, і ми разом почали його доопрацьовувати. У створенні сценарію допомогли і наша особиста рефлексія, і свідчення рідних та друзів, і те, що ми дізналися у соцмережах».
Соратник Олега – режисер Альберт Рудницький. 2007 року закінчив у Москві Школу-студію МХАТ як художник-постановник. У 2007–2011 роках працював у театрі «Майстерня Петра Фоменка». У 2016 році закінчив ДІТМ за спеціальністю «режисер». У 2014-2018 роках був директором Міжнародного фонду К.С. Станіславського. Серед лауреатів премії – Інгмар Бергман, Ентоні Хопкінс та Йєн Маккеллен. Виступив режисером постановок “Ніс” (Таганка), “Anima Chroma” (Union Foundation), “Стара” (Main St Theatre), “Одруження” (Державний Театр націй) та інших. Зняв кілька короткометражних фільмів. Емігрував до США у 2018 році з політичних причин. Живе у Нью-Йорку.
«Як розповісти цікаву історію та одночасно виразити себе? – сказав Альберт Рудницький під час презентації фільму «Мама». – Ми багато про це говорили із Олегом. І погодилися з тим, що обоє хотіли уникнути політизації та спекуляції на військовій темі. У катастрофи в Україні є різні виміри. Найважливіший ракурс для нас – людський. Люди відчувають жах, страх та депресію. Спілкування Сашка з його мамою по телефону – це тонка ниточка, що з’єднує їх за тисячі кілометрів. Діалоги двох споріднених душ у міру роботи над фільмом обростали деталями. До основного наративу ми додали низку сцен. Почали зйомки минулого літа і закінчили фільм у вересні».
Залишивши Україну, герой фільму Сашко намагається облаштувати своє життя у Нью-Йорку.
«Це непросто, – пояснює Олег. – Життя тут жорстке, Сашко відчайдушно намагається виживати, шукає свою нішу. Як і багато хто виїхав від війни в далекі краї, він переживає почуття провини перед своїми близькими, що залишилися на батьківщині».
«Війна розколює сім’ї, робить ворогами найближчих людей, – продовжував Олег. – Так, Сашко – пацифіст, а його брат вступив до української армії та вирушив на фронт. Незважаючи на коротку тривалість фільму, ми не обмежилися темою провини та розколу. Ми хочемо, щоб глядач задумався про любов до батьківщини, до своєї культури, збереження своєї мови. Велике місце у фільмі займає любовна лінія».
Олег та Альберт кажуть, що їхня авторська команда з двох осіб це і зручність, і складність. Кіно вони знімають незалежне, і, оскільки бюджет лімітований, багато їм доводиться робити самим, як “людину-оркестр”. Щодо кастингу, то, за словами Альберта, для них було важливо об’єднати акторів з різних країн – України, Росії, Білорусі та США. «Намагаємось оточувати себе добрими людьми», – каже він.
Автори фільму вважають великим везінням, що вони познайомилися та взяли на важливу роль американця, непрофесійного актора Крістофа Стейгера. Він грає загадкового бездомного, який вступає у конфлікт із Сашком. Як розповів Олег, Стейгер багато пройшов у житті, втратив дружину, сам кілька разів був на волосині від загибелі.
«На мою думку, він добре передав долю і характер цієї людини», – вважає Олег.
Лариса Андрєєва-Джонстон зіграла матір героя. Родом із Одеси, вона живе у Вихокені (штат Нью-Джерсі). Театральна актриса, колишня модель і телеведуча Лариса після презентації помістила на своїй сторінці у Фейсбуці слова подяки авторам фільму. “Я отримала можливість стати частиною цікавого проекту і зіграти мою першу роль тут, в Америці, об’єднавшись з колегами і торкнувшись дуже важливих тем”.
Актриса Ірина Карпенко зіграла одну із ролей. На презентації вона розповіла, як несподівано для себе увійшла до проекту.
«Я переїхала до США з України за рік до початку великої війни, – сказала Ірина. – Ніколи не думала, що хвилюватимуся за своїх близьких, що залишилися там. На щастя, мені вдалось вивезти сюди батьків. Я сама режисер, і Лариса (Андрєєва-Джонстон) в одній моїй постановці зіграла схожу роль матері, яка залишається в Україні. Для ролі у фільмі мені запропонували взяти до рук баян та заспівати українську пісню. Баян я не тримала у руках 25 років. Це було так чудово, що тепер у День Подяки ми всією сім’єю співаємо цю пісню за святковим столом».
«Я виїжджав із Москви у 2018 році, – згадував Олег Блінов. – Раніше того ж року приїжджав до США вперше. Я знімав документальний фільм «Дорога в Голлівуд». Незадовго до мого від’їзду пройшла акція Pussy Riot “Міліціонер вступає в гру”. Так вийшло, що я мешкав на квартирі учасників цієї акції. Російські силові структури зацікавилися мною, очевидно, тому, що я знімав документальні фільми. Явно зіграли свою роль мої неприємні висловлювання про Путіна та російську владу. Проти мене була організована ментівська підстава. Приблизно в такий же спосіб виштовхували з країни багатьох небажаних режиму осіб. Мені дали чітко зрозуміти: щоб залишитися, треба продатися владі та стукати на своїх. Повірте, я б із задоволенням зробив кілька проектів і в Росії, і в Україні. Багато чудових людей залишилося і там, і там. Якось, коли ми прокинемося і зрозуміємо, що далі так жити не можна, коли ми приведемо все у відповідність до цивілізованих норм, тоді я зможу повернутися і творити на батьківщині».
Які подальші плани у Олега та Альберта?
«Ми, можливо, трохи скоротимо тривалість фільму «Мама», щоб зручніше було вписуватись у формат кінофестивалів коротких картин, – сказав Олег. – У той же час нам кажуть, що наш фільм має ритм повнометражного кіно, тому є ідея розтягнути наратив на повний метр».
Відповідаючи на запитання про улюблених режисерів, творчість яких його надихає, Олег назвав Стенлі Кубріка, Вонг Карваю, Квентіна Тарантіно та Ларса фон Трієра.
«Рівень чесності та водночас провокації – високий клас, – сказав він про фон Трієра. – Цими іменами список моїх фаворитів, звісно, не обмежується. Я взагалі люблю авторське кіно, коли режисер розмовляє з глядачем своєю неповторною мовою».
«Наш фільм, строго кажучи, не про війну, а про людські стосунки, що рвуться через війну, – підсумував Олег. – Наш герой поїхав від війни, але потрапив у якомусь сенсі в іншу війну. Тут, в Америці, також треба виживати. Ми показуємо майже військові ландшафти – депресивні занедбані будівлі, купи каміння та сміття, холодну урбаністику. Власне це метафора того, що війна йде скрізь, у тому числі і в наших серцях. Якщо ми не подолаємо антагонізм у душах людей, весь час виникатимуть причини нових воєн.
