Фестиваль документального кіно Hot Docs, що завершився днями, в Торонто познайомив глядачів з кількома фільмами на російську тему.
Фільм естонського режисера Маріанни Каат “Останній релікт” (The Last Relic) знято в Єкатеринбурзі. Його герої – жителі уральського міста різного віку, професій та поглядів, єдині у своєму неприйнятті путінського режиму. Фільм знімався упродовж чотирьох років. «Я побачила в Єкатеринбурзі модель Росії», каже Маріанна Каат.
Французький журналіст-розслідувач і документаліст Бенуа Брінгер присвятив свою нову повнометражну картину «Зліт Вагнера» (The Rise of Wagner) найзагадковішому військовому формуванню сучасної Росії – «приватної військової компанії Вагнер», яку очолює «кухар Путін» Євген Пригожин. Формально її не існує, але фактично ця наймана армія активно захищає інтереси путінського режиму в Україні, а також Лівії, Мозамбіку, Сирії та інших країнах.
Ісландський мультимедійний художник та поп-співак Рагнар Кьяртанссон – головна дійова особа іронічної концептуальної виставки, яка відкрилася у Москві за кілька тижнів до початку широкомасштабного вторгнення російських військ до України. Фільм Гаукура Ульфарссона «Радянська Барбара, історія Рагнара Кьяртанссона в Москві» (Soviet Barbara, Story of Ragnar Kjartansson in Moscow) вбирає в себе елементи репортажу про «несвоєчасне» відкриття виставки в приватному музеї та ностальгійного спогаду », що стала одним із хітом пострадянського ТБ.
Показаний на фестивалі в Торонто новий фільм француженки Дженніфер Дешан “Яди” (Poison(s) не міг не викликати підвищеного інтересу).
Як зазначається у прес-релізі, «Володимир Путін буквально отруїв демократію в Росії». У цьому захоплюючому міні-серіалі Дженніфер Дешан аналізує злочинну практику режиму Путіна щодо залякування опозиції та зміцнення своєї влади в Росії за допомогою сильнодіючих отрут. У центрі фільму – історії отруєння критика російських спецслужб Олександра Литвиненка, подвійного агента Сергія Скрипаля, опозиціонера Володимира Кара-Мурзи та персонального ворога Путіна номер один Олексія Навального. Серед коментаторів та інсайдерів, які з’являються на екрані – такі відомі особи, як Вільям Браудер, Джон Болтон, Леон Панетта та інші.
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив з режисером Дженніфер Дешан, яка перебувала в Парижі, з сервісу Zoom.
Дженніфер Дешан 44 роки, мешкає в Парижі. Режисер, журналіст, продюсер, вона здобула ступінь магістра політичних наук у паризькому університеті Пантеон-Ассас та ступінь магістра з міжнародного права в європейській бізнес-школі ESCP. 2005 року зняла для каналу Arte як режисер документальний фільм «Бог помер у Руанді» (God Died in Rwanda) про жертви геноциду в цій африканській країні. Вона працювала репортером новинного ТБ, а потім головним редактором новинного агентства. Виступила продюсером телефільмів «Віч-на-віч з Карлосом Шакалом» (Facing Carlos the Jackal) і «Путін, хрещений батько» (Putin, the Godfather). Режисер та продюсер фільму-розслідування “Всередині Леман Бразерс” (Inside Lehman Brothers).
Олег Сулькін: Дженніфер, я «прогуглив» ваше ім’я, і інтернет запропонував сайти якоїсь кіноактриси, яка народилася в Канаді і знімається у фільмах про зомбі. Як я розумію, чи це не ви?
Дженніфер Дешан: Ні не я! (сміється). Просто це дуже популярні ім’я та прізвище в Квебеку. А один французький кіносайт помістив нас, двоз тезок. Там написано, що я знімаюся у фільмах жахів про зомбі, а заразом зняла фільм «Отрути».
О.С.: Ну, можна в певному сенсі ваш фільм теж вважати хорором. Чому ви вибрали формат 3 серії приблизно 55 хвилин? Із самого початку націлилися на телебачення?
Д.Д.: Нам пощастило, що цим проектом зацікавився європейський культурний канал Arte. Два з половиною роки тому, коли я розпочинала зйомки, трисерійний формат мені видався оптимальним. Тут і телебачення, тут і онлайн-платформи, які теж віддають перевагу такому формату. Одну серію ми присвятили Олександру Литвиненку, другу – Сергію Скрипалю, третю – Олексію Навальному. А історія двох отруєнь Володимира Кара-Мурзи пройшла лейтмотивом через усі три серії.
О.С.: На якомусь етапі роботи ви планували в історію отруєнь включити сюжет про журналіста – правозахисника Юрія Щекочихіна, який, ймовірно, отруєний?
Д.Д.: Так, я знаю це ім’я. Перші півроку я збирала матеріал і міркувала про майбутню структуру розповіді. Отже, вибір інцидентів зовсім не випадковий. Він обумовлений тим, що вибрані епізоди набули широкого резонансу у світі. До випадків з Литвиненком та Скрипалем отруєння мали, так би мовити, внутрішньоросійський характер. Як ви, напевно, знаєте, Європу вперше сильно сколихнула історія отруєння перебіжчика, колишнього полковника ГРУ Сергія Скрипаля та його дочки Юлії. Мене тоді дуже зачепила явно недостатня реакція громадськості та урядів західних країн. Хоча було введено санкції проти Росії та вислано російських дипломатів, нахабне отруєння Скрипалів у центрі Європи чомусь не викликало адекватної реакції. Кремль до того ж увімкнув шумовий механізм, почав вкидати різні фейкові версії, щоб заплутати та дезорієнтувати людей. Стало очевидним, що всі нитки ведуть до Путіна. З іншого боку, безглуздо і наївно чекати, що колись спливе секретний наказ за його підписом на кшталт «прошу організувати отруєння такого-то».
О.С.: У фільмі ви показуєте, як команда Навального з ним на чолі фактично довела, що за його отруєнням у серпні 2020 року стояла ФСБ, яка безпосередньо підпорядковується Путіну.
Д.Д.: Так, це була сенсація, загальносвітова сенсація. Негайно прореагували Еммануель Макрон та Ангела Меркель. У лідерів Заходу вперше виявилося розуміння, що Путін не тільки жорстоко розправляється зі своїми противниками, де б вони не знаходилися, а й посилає Заходу виразний меседж: ви слабкі, і я маю намір і надалі користуватися вашими слабкостями.
О.С.: За яким принципом ви обирали експертів? Адже ви повинні були бути впевнені в їхній компетентності та правдивості.
Д.Д.: Так звичайно. Скажімо, справа Литвиненка занурила нас у корупційні таємниці «Лондонграду». Історія Скрипаля нагадала, що світ шпигунства, як і раніше, сповнений загадок. А спроба російських спецслужб убити Навального і реакція, що змінюється, на цей кричущий злочин Європи, показали залежність енергетичного сектора Німеччини та інших країн Європи від російських поставок газу і нафти. У строгому сенсі ми не маємо коментаторів. Ми запросили очевидців, серед них були відомі журналісти. Їх двоє – Люк Хардінг з «Гардіан» та Аркадій Островський з «Економіст» та «Файненшл таймс». Люк Хардінг докладно і послідовно висвітлював справу Литвиненка, і йому довелося залишити Росію через його статті про цю справу. Аркадій Островський добре знайомий з Навальним, він писав про нього та його діяльність протягом кількох років, приїжджав до нього до Берліна під час його реабілітаційного лікування.
О.С.: Як вам удалося розговорити колишнього суддю Роберта Оуена, який головував на суді у справі Литвиненка?
Д.Д.: Так, це для нас стало великим успіхом. Усім відомо, що суддя Оуен не давав жодних інтерв’ю і не коментував справу (Литвиненко). Я знала, що він вийшов на пенсію. Коли я звернулася до його секретаря, вона сказала, що він навряд чи погодиться зустрітися зі мною. Але все склалося напрочуд вдало. Суддя Оуен запросив мене до свого дому, ми пообідали з ним та його дружиною. Наше спілкування тривало два дні, ми обговорювали світові проблеми і, звісно, справу Литвиненка. Я повернулася до Франції, і лише через шість місяців суддя погодився з тим, що його висловлювання будуть включені у фільм.
О.С.: Що ви можете сказати про Білла Браудера?
Д.Д.: Я давно знала про Білла, оскільки продюсувала документальні фільми про Росію. Але я вперше зустрілася з ним, працюючи над цим фільмом. Так, він постать дещо суперечлива. Але, ви знаєте, для мене люди не поділяються на ангелів та дияволів. Більшість із нас складаються з півтонів. Браудер зробив одну вкрай важливу річ – він досяг прийняття Конгресом США та владою деяких інших країн «закону Магнітського». Браудер виявив неймовірну завзятість, долаючи завзятий опір деяких західних лідерів. Це найголовніше, що можна поставити йому на заслугу. Він боровся за ухвалення Америкою цього закону разом із Борисом Нємцовим та Володимиром Кара-Мурзою. Я думаю, що для майбутньої Росії це дуже важливий та потрібний закон.
О.С.: Чи не здається вам, що на тлі агресії Росії проти України історії, які ви розповідали у фільмі, можуть сприйматися менш драматично?
Д.Д.: Я так не думаю. Для мене отруєння, ці спроби Путіна фізично усунути своїх супротивників, послужили свого роду попередженнями про велику біду, що насувається. На них світ не реагував належним чином, хоча все розвивалося на наших очах. Виходить, що частина провини лежить і на тих, хто потурав Путіну, не протидіяв йому належним чином у Європі та світі. Сьогодні риторика Путіна стала ворожішою до Заходу, ніж будь-коли раніше. Так він запевняє, що Росія веде війну не з Україною, а з НАТО. А Макрон продовжують говорити про необхідність продовжувати діалог із Путіним.
О.С.: Під час роботи над фільмом чи відчували ви ворожість із чийогось боку?
О.С.: Чи виходили ви на контакт із офіційними російськими органами? Чи пропонували ви їм прокоментувати випадки отруєнь?
Д.Д.: Ми неодноразово зверталися до російської влади за коментарями. І, ви знаєте, ми жодного разу не отримали відмови. Нам жодного разу не сказали «ні».
О.С.: “Так” теж не сказали?
Д.Д.: Точно! Я отримала візу до Росії за день до початку агресії – 23 лютого 2022 року. Але в мене не було на той момент прес-акредитації, тож на інтерв’ю з Володимиром Кара-Мурзою я не могла розраховувати. Нам допомогли колеги у Москві, які записали з ним розмову. А згодом він приїхав до Парижа, де я з ним докладно поговорила для фільму. Після цього він полетів до Москви, де його заарештували (Володимира Кара-Мурзу засуджено до 25 років позбавлення волі за надуманим звинуваченням. – Ред.). Володимир для мене – втілення безстрашності та мужності.
О.С.: Яка реакція на фільм?
Д.Д.: Не знаю поки. Але можу сказати про реакцію мого британського колеги, який відповідав за саунд-міксинг під час постпродакшну. Він раніше виступав за Путіна, вважав, що саме такий «сильний хлопець» потрібний Росії. Але знайомство з фактами, наведеними у фільмі, і, звісно, агресія проти України, змусили його…
