У столиці Латвії триває черговий міжнародний фестиваль документального кіно Artdocfest/Riga.
З його директором – відомим режисером-документалістом Віталієм Манським зустрілася кореспондент Російської служби «Голосу Америки».
Під час нашої минулої розмови рік томуКоли мова зайшла про документальні фільми про війну Росії проти України, Ви сказали: «Мені здається, що така трагедія має бути більш глобально та більш глибоко висвітлена у документальному кінематографі. Мені здається, що цей процес ще перебуває в стадії осмислення». На Вашу думку, чи відбулися позитивні зміни в цьому плані? Чи відбувається процес осмислення української трагедії?
Принаймні ті фільми, які ми включили до програми Artdocfest/Riga, якраз перебувають у зоні осмислення природи війни, причин війни як у Росії – державі-агресорі, так і в Україні. Там теж були процеси, які дозволили російському керівництву – «Путіну персональному» чи «колективному Путіну» – вирішити, що вони можуть прийти в Україну і їх зустрічатимуть із хлібом-сіллю, що вони за 3 дні дійдуть до Києва та поставлять владу, яку прийме український народ Навіть якщо це маячні, шапкозакидальні ідеї, але вони теж на чомусь ґрунтувалися, на якійсь інформації, на якихось їхніх помилках.
І ось зараз відбувається початковий, зародковий процес і осмислення цієї природи, і рефлексії щодо реальності цієї трагедії, в якій сьогодні існує світ, а Україна, яка щодня втрачає своїх хлопців [служащих ВСУ], своїх мирних жителів, втрачає міста, заводи і так далі – точно. І цей початковий період осмислення він виливається у фільми, в яких, можливо, навіть буквально чи прямо немає війни. Це фільм «Фото на згадку» Ольги Чорних про російськомовну родину з Донецька, або фільм Світлани Лещинської «Трохи чужа» про сім’ю з Маріуполя.
До речі, путінська пропаганда працює на наративах про «утиск російської мови та російської культури». І російськомовні люди чи російські українці починають шукати свою ідентичність у рамках тієї держави, за яку вони готові стояти і яка для них є, безумовно, державою України.
І навіть якщо ми подивимося на фільми про Росію – у нас немає фільмів виробництва Російської Федерації, ми маємо, наприклад, естонську картину «Останній релікт», яка справила дуже сильне враження на глядачів. Естонка Маріанна Каат протягом кількох років знімала спосіб життя людей у Єкатеринбурзі. Вона закінчила зйомки до війни, потім був серйозний монтаж фільму, його прем’єра відбулася на фестивалі Hot Docs у Торонто. Це фільм про суспільство, і коли ти дивишся його сьогодні, ти розумієш і бачиш неминучість війни, бачиш те, що ми не побачили вчасно. Маріанна Каат показує суспільство, яке цілком очевидним чином готове і готується (до війни). І влада свідомо ворушить цей клубок, щоб він вибухнув і перетворився на ту агресію, яку ми сьогодні сьорбаємо повною ложкою.
Є нідерландський фільм «Дело Дмитрієва» режисера Джесіки Гортер, який показує, як держава хоче забути, відхреститися, знищити будь-яку пам’ять про сталінські репресії, яким ізуверським способом держава знищує людей, які намагаються цю пам’ять про трагедію повернути суспільству, повернути до актуального порядку денного.
Це фільми, які кажуть, які плани мали ця країна. І якщо говорити зовсім прямо, ці фільми попереджають, вони б’ють у дзвін, який ми не чули. Тож давайте почуємо його зараз – війна не закінчилася, вона переходить у ще трагічну фазу, коли світ втомлюється від війни, звикає до війни, а політичні еліти перемикаються на інші повістки. А там щодня гинуть люди, і якщо, не дай боже, Україна не встоїть, ця війна, безумовно, рине далі, і тоді – що? І це питання задається у фільмах цього фестивалю, про що б вони не говорили.
В програмі Artdocfest/Riga цього року є фільми, які нещодавно були показані на «Берлінале»а також ті, що увійшли до шорт-листу «Оскара». Це зпроменеві збіги, чи усвідомлений вибір тих, хто готував нинішній фестивальний список?
Я зізнаюся, що ми не планували привезти та показати на фестивалі якісь суперуспішні фільми. Ми збираємо фестиваль із нашою авторською концепцією, Artdocfest/Riga – це фестиваль концептуальних смислів. концептуальних послань. Тому ми запрошуємо ті фільми, які мимоволі чи мимоволі працюють на нашу концепцію. Ось шорт-лист “Оскара”, у ньому 15 картин. Я, як член «оскарівського» журі, всі ці фільми бачив і міг би всі 15 фільмів запросити. І не треба жодної відбірної комісії – я б просто показав їх у Ризі. Але з цих 15 фільмів є один, який нам важливий, цікавий, він вписується у наше світовідчуття, нам він важливий для того, щоб через цю картину розширювати свої обрії розуміння процесів, і ми його запрошуємо.
Ми не запрошуємо не менш, можливо, яскраві з кінематографічного погляду картини, зате ми запрошуємо дебютну картину «Текстура брехні» Юхима Грабоя з Ізраїлю.
Ми не збираємо «вершки», ми збираємо свій світ, у якому ми живемо, який хочемо розуміти, відчувати. Ми хочемо ділитися цими почуттями, хочемо, щоб вони перетікали з фільму до фільму. Ми навіть влаштовуємо сеанси таким чином, щоб виникала внутрішня драматургія – який фільм перед яким фільмом.
Росія намагається уявити світові власне бачення війни в Україні. Так, у дні другої річниці повномасштабного вторгнення російських військ у Москві відбувся другий фестиваль «RT Док: Час героїв»де демонструвалися документальні фільми, зняті так званими «воєнкорами». І на відкриття один із цих «військкорів» скаржився, що «Росія програє інформаційну війну Заходу» у плані нав’язування іншим країнам свого погляду…
Тим часом фільми цього фестивалю, організатором якого є пропагандистський телеканал RT (Росія Today)показуються у низці країн «третього світу» та сприяють зміцненню прокремлівських наративів.
Як Ви вважаєте, які погляди зараз домінують за межами Росії: співчуттявуючіе щодо України, які виправдовують російську агресію, або відсторонені, мовляв, «не все так однозначно і всієї правди ми не впізнаємо»?
Звісно, що далі від лінії фронту, чим далі від місць, куди прилітають російські ракети, що далі від вибухів, трагедій, сліз, похорону, то більше спокою і, можливо, навіть усунення людей. Я говорю це і буквально, і фігурально. Я з фільмом «Східний фронт», яким ми торік закривали Artdocfest/Riga, протягом року їздив по всьому світу. Цей фільм показувався і в Японії, і в Китаї, і в Америці, і в Канаді, і в Ізраїлі, і Європі. І коли люди бачать картину і бачать переконливість з погляду авторів, то мимоволі чи мимоволі, навіть якщо вони перебували до перегляду фільму в якомусь несформованому стані, вони, звичайно, більш переймаються і стражданнями, і небезпеками, і співчуттям. І це важливість цих показів.
Більше того, я іноді, незважаючи на свій щільний життєвий графік, викроював час, щоб хоча б на день приїхати до якихось країн, де особливо важливо та цікаво мені було поспілкуватися з аудиторією. Наприклад, нещодавно був показ у Будапешті, в Угорщині, яка, будучи демократичною країною, обирає [Виктора] Орбана своїм прем’єр-міністром упродовж багатьох років, який виступає, м’яко кажучи, не за підтримку України. Там має бути якесь співзвуччя (фільму «Східний фронт»)? Я їхав туди.
Або в США я проїхав Техасом, який загалом голосує здебільшого за Трампа, а у Трампа позиція щодо України така: «Досить воювати, віддавайте території, підписуйте мирний договір», і так далі.
Мені було цікаво там поспілкуватись із людьми. І не лише з тими, що приходили свідомо на фільм. Але, пам’ятаю, ми зайшли в місті Сан-Антоніо до мексиканської крамниці та розмовляли з власником цієї крамниці та молодим професором університету. І власник запитав: «Україна – адже там, здається, якісь проблеми?», а я пояснив йому, що це за «проблеми».
І ось коли ти особисто чи через картину, чи через спілкування доносиш правду, вона починає людей інакше мотивувати ставитись до цього, вникати у це. Що робить, звісно, і RT. Тому на тих територіях, де є плаваюче розуміння, не сформоване ставлення, там треба за аудиторію боротися за допомогою широких показів, і точкових показів, обговорень, пред’явлень цієї реальності. Ось зараз закінчиться Artdocfest, і ми, як завжди, поїдемо з фестивальною програмою і країнами колишнього Союзу – буквально через місяць ми прямуємо до Киргизстану та Узбекистану, де, загалом, російська пропаганда традиційно дуже сильна. І ми, звичайно, туди привеземо картини про війну і, наскільки можна, запросимо туди деяких авторів цих картин. Як кажуть, «крапля камінь точить», і ми, як можемо, працюватимемо зі своїми аудиторіями своїми можливостями, щоб відстоювати свою правду. Ну і конкурувати з тим, що за дуже великі бюджети робить RT. І, на жаль, якихось успіхів вони на своєму полі сягають.
До речі, у минулорічному інтерв’ю Ви, зокрема, говорили, що робите виїзні сесії та згадували поїздки в Алма-Ату, Бішкеку, Єреван, і що готуєте програми у Кишиневі, Тбілісі та Ізраїлі. Чи все з тодішніх задумів вдалося здійснити, і якими є Ваші нові плани щодо просування фестивалю за кордоном?
Так, усі плани вдалося реалізувати з великим успіхом, окрім поїздки до Єревану. Вона була скасована з моєї вини, я напередодні був в Азербайджані і некоректно висловився у Facebook, це дуже образило моїх вірменських товаришів, і в цій ситуації, оскільки фестиваль дуже щільно асоціюється зі мною, на мою думку, я просто не став молодих авторів піддавати якимось можливим негативним реакціям. Тому поїздку до Вірменії ми скасували, решта фестивалів відбулася.
До речі, якщо раніше ми концентрувалися більше на просторі колишнього Радянського Союзу, то тепер ми виїжджаємо на ті території, де багато російських релокантів, де більше немає присутності російської культури, тому що ці країни приєднуються до певних форм бойкоту російського державного, офіційного мистецтва. Так, у нас з величезним успіхом пройшов фестиваль у Парижі, і ми плануємо цього року знову поїхати до Парижу восени із програмою наших картин.
Але я хочу наголосити, що під час цих виїзних сесій ми намагаємося більшою мірою показати фільми про Росію, Україну, Білорусь. А на фестивалі Artdocfest/Riga, який є великим міжнародним фестивалем, латвійським фестивалем документального кіно, звісно, наш…
