Документальний фільм «У першому ряду» (Front Row) про українського солдата-інваліда, який бере участь у танцювальному спектаклі в Нідерландах, демонструється у програмі кінофестивалю DOC NYC, що проходить у Нью-Йорку.
Група танцівників, які виїхали з України з початком широкомасштабної агресії Росії, організувала в Нідерландах трупу «Єдина українська балетна компанія» (United Ukrainian Ballet Company). У центрі фільму – творча співпраця та дружба між танцівниками та солдатом української армії Олександром Будком, який втратив на полі бою обидві ноги.
Олександр пройшов курс лікування та реабілітації у США, де отримав удосконалені протези. У ньому прокинувся інтерес до танцю, і, всупереч скепсису деяких колег, він почав брати участь у репетиціях з підготовки хореографічного спектаклю. Олександр став для своїх нових друзів символом мужності, патріотизму та геройства, що допомагає їм самим морально підтримувати своїх чоловіків, братів, батьків та друзів, котрі захищають Україну на передовій.
Виконавчим продюсером фільму стала актриса Сара Джессіка Паркер («Секс у великому місті»).
У прес-матеріалах до фільму повідомляється, що Олександр Будко стане героєм української версії американського реаліті-серіалу “Холостяк” (Bachelor).
Голландський режисер і фотограф Міріам Гуттман народилася 1994 року. Одна з провідних молодих режисерів документального кіно Нідерландів, визнана Harper's Bazaar “жінкою тижня”. Мешкає в Амстердамі. Її батько заснував Фестиваль світла в Амстердамі – щорічне барвисте шоу з використанням різноманітних світлових ефектів. Її мати – літератор.
У своїх фільмах Міріам Гуттман часто торкається тем соціальної несправедливості, особистісної ідентичності, відносин між батьками та дітьми, питання сексуальності. Популярність отримала завдяки міні-серіалу в трьох частинах «Насіння обману» (Seeds of Deceit) про лікаря-репродуктолога, який таємно використовував власну сперму, щоб запліднити своїх пацієнток. 2020 року вона зняла документальний фільм «Закони моря» (Laws of the Sea). Проект «Батьки морського ковзана» (Seahorse Parents) про вагітного трансгендера було виставлено у музеї фотографії Foam у форматі фотоінсталяції.
Паралельно з фільмом «У першому ряду» (виробництво Scenery) Міріам працює над фільмом «Sanda Dia» (виробництво Tomtit Film), який розслідує обставини трагічної загибелі в Бельгії чорношкірої студентки із Сенегалу.
Режисер Міріам Гуттман відповіла на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Міріам, що привабило вас у цій історії?
Міріам Гуттман: Мої продюсери попросили мене зробити документальний фільм про українську балетну трупу. “У першому ряду” – дуже особиста для мене історія з багатьох причин. По-перше, мій дідусь єврей утік із рідної Польщі під час Другої світової війни. На його частку випало багато бід та випробувань. Він оселився в Нідерландах, будучи людиною без громадянства. Примітно, що він досяг успіху, ставши одним із найвизнаніших театральних режисерів у Нідерландах. Можна сміливо сказати, що він знайшов себе. По-друге, я давно хотіла зняти кіно про танці, про балет, оскільки я сама професійно займалася балетом понад п'ятнадцять років. І, нарешті, будучи документалістом, я завжди відчуваю інтерес до історій, у центрі яких багатошарові характери у надзвичайних обставинах. У цьому проекті війна в Україні тісно пов'язана зі світом мистецтва. Творчість служить для учасників трупи способом в умовах війни зберігати людяність і висловлювати своє ставлення до того, що відбувається, виходячи на сцену і пам'ятаючи про тих, хто захищає їх на передовій.
О.С.: Ви знали про існування такої балетної трупи?
М.Г.: Так, знала. Я докладно розмовляла з усіма танцівниками трупи, проводила інтенсивний кастинг, перш ніж зупинитися на кількох із них.
О.С.: А як ви познайомились із Олександром?
М.Г.: Один із солістів, Алексіс, зв'язався з Олександром по Інстаграм і запросив його приїхати до Вашингтона на виставу «Жизель» української трупи. Олександр тоді перебував у США на лікуванні та припасуванні протезів. Коли ми зустрілися, не можна було не помітити, наскільки він оптимістичний та заряджений на гумор. Було очевидно, що він любить свою країну, що готовий віддати заради неї життя. І коли фізичний стан унеможливив його участь у бойових діях, він обрав сферою боротьби та самовираження мистецтва танцю.
О.С.: Ви спілкувалися з балетмейстером Олексієм Ратманським? Як він поставився до цього проекту?
М.Г.: Він нас повністю підтримав, дозволив відвідувати всі репетиції та спектаклі.
О.С.: Є крилатий вислів «коли говорять гармати, музи мовчать»… Ми бачимо, що музи не збираються мовчати, чи не так?
М.Г.: Я хочу навести висловлювання Черчілля – «Якщо нам не потрібна культура, то навіщо ми воюємо?». Ми сьогодні бачимо, що агресор хоче стерти культурну ідентичність України. Щоб із цим боротися, і було створено трупу українського балету. Так, щоб із цим боротися, потрібна всіляка підтримка світової спільноти.
О.С.: А як би ви охарактеризували настрій щодо України у вашій рідній країні?
М.Г.: Нідерланди рішуче підтримують справедливу боротьбу українського народу за свій суверенітет, свою ідентичність, право вибирати свою долю. Що стосується позиції США, то багато що може змінитися у зв'язку з результатами президентських виборів, що тільки що минули. І боюся, змінитись не на краще.
О.С.: Повертаючись до прем'єри вашого фільму у Нью-Йорку, на яку реакцію публіки ви розраховуєте?
М.Г.: Під час війн значення життя одного індивіда зводиться до нуля, важлива лише статистика. Коли ми знайомимося з новинами, то бачимо лише цифри. Моє завдання як документаліста – оживити ці цифри та показати конкретних людей. Коли почалася ця війна, я одразу вирішила обов'язково зробити фільм. Мені пощастило, що я дізналася історію Олександра та змогла розповісти її. Це, на мою думку, важливо ще й тому, що у світі відчутний певний спад інтересу до війни в Україні. Я переконана, що треба проливати ще більше світла на військові злочини російської армії, яка щодня продовжує вбивати мирних жителів України.
О.С.: У заяві для преси ви згадали, що танцівники трупи відчувають почуття провини перед Олександром. У чому, на вашу думку, вони винні?
М.Г.: Олександр захищав їх на полях битв і втратив обидві ноги. Вони не можуть про це не думати, і почуття провини неминуче. Вони не можуть не ставити питання: а чи все ми робимо, щоб допомогти Україні і таким ветеранам-героям, як Олександр. А може, треба кинути балет і вирушити на фронт? Але він їм казав, що вони роблять велику та потрібну справу, просуваючи український балет на світову сцену.
О.С.: Що виявилося найскладнішим у процесі роботи над фільмом?
М.Г.: Те, що я не знала, куди приведе нас розповідь. Олександр з'явився лише після півроку зйомок. Ми вже знімали, а продюсери продовжували пошук фінансування, що вже було величезним викликом.
О.С.: Одним із продюсерів стала Сара Джесіка Паркер. Який її внесок у фільм?
М.Г.: Сара Джессіка Паркер та її співпродюсер побачили сюжет про Олександра у телепрограмі «60 хвилин». Вона сама колишня балерина і її ця історія дуже зацікавила. Вона захотіла зняти фільм і тут дізналася, що цим проектом вже займаються голландці. І ми поєднали зусилля. Сара Джессіка та її команда – чудові колеги, які дуже допомогли нам на всіх етапах виробництва.
О.С.: Ви зняли кілька документальних фільмів. За якими критеріями ви обираєте ту чи іншу історію?
М.Г.: Матеріал повинен мене цілком захопити. І я не можу дозволити собі охолонути протягом усієї роботи. Історія має бути цікавою для широкої аудиторії та мати громадське звучання.
