Кінооглядач «Нью-Йорк таймс» Манола Даргіс назвала український документальний фільм «Перехоплено» (Intercepted) «приголомшливим». Стрічка режисера Оксани Карпович демонструється цими днями у програмі щорічного кіноогляду «Нові режисери/Нові фільми» (New Directors/New Films), організованого спільно Кінотовариством Лінкольн-центру та Музеєм сучасного мистецтва (Museum of Modern Art). Крім того, в Українському кіноклубі при Колумбійському університеті відбувся перегляд цього фільму за участю Оксани Карпович. Наприкінці квітня “Перехоплено” покажуть на найбільшому в Північній Америці огляді документального кіно HotDocs у Торонто. А розпочався фестивальний марафон картини Карпович на початку поточного року на Берліналі, де відбулася її світова прем'єра.
«Фільм має українську назву – «Мирні люди», – повідомила Оксана Карпович «Голосу Америки», – єдина причина, чому я не використовую її для міжнародної аудиторії, – це тому, що вона неперекладна. Але мені хотілося б, щоб російськомовні глядачі знали цей фільм саме як «Мирні люди». Мирними я називаю самих росіян».
Протягом півтори години камера демонструє наслідки варварської агресії Росії в Україні – зруйновані будинки та цілі райони, зруйновані квартири, знедолених та розгублених мирних мешканців, які вціліли після бойових дій. На тлі цих апокаліптичних кадрів, навмисно статичних, глядач чує фрагменти телефонних розмов російських солдатів з їхніми близькими – чоловіків та дружин, синів та матерів, братів та сестер, хлопців та їхніх подруг. Розшифрування перехоплень тисяч таких розмов було здійснено українськими спецслужбами та викладено у відкритий доступ. Тематика розмов найрізноманітніша – ставлення до «спеціальної військової операції», поводження з полоненими, включаючи використання тортур, розбір мародерських рейдів та багато іншого.
Оксана Карпович – кінорежисер, драматург та фотограф. Народилася у Києві. Її перший повнометражний документальний фільм «Не хвилюйся, двері відчиняться» (Don't Worry, the Doors Will be Open) вийшов у 2019 році та отримав призи на кількох міжнародних фестивалях. Оксана розмовляла з пасажирами київських приміських електричок, зондуючи громадські настрої в Україні після Євромайдану. Випускниця Києво-Могилянської академії у Києві та відділення кіно Університету Конкордія у Монреалі. Живе та працює в Канаді та в Україні.
Режисер Оксана Карпович відповіла на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Коли ви вперше познайомилися із перехопленням телефонних розмов російських військовослужбовців? Що ви тоді відчули? Ваша перша реакція?
Оксана Карпович: За кілька тижнів до повномасштабного вторгнення Росії я повернулася до України з Канади, де прожила дев'ять років. І почала працювати лінійним продюсером для іноземних медіа. Тоді до Києва, Донецької області та інших регіонів приїхало багато журналістів з-за кордону, щоб висвітлювати початок великої війни. Найдовше, шість тижнів, я пропрацювала локальним продюсером на англомовну Аль-Джазіру, перебуваючи більшу частину часу в Київській та Чернігівській областях до та після того, як їх було звільнено від окупантів. Саме тоді у мене стало звичкою слухати перехоплення телефонних розмов російських військових. Їх регулярно ставила на свій ютуб-канал Служба безпеки України (СБУ). Хочу уточнити, що аудіо таких перехоплень почали курсувати в Інтернеті і раніше, після розв'язаного Росією 2014 року збройного конфлікту на Донбасі. Я була заінтригована і вражена цими розмовами. Про що думають солдати, як виправдовують вторгнення, і що не менш важливо, що думають із цього приводу їхні рідні. Із самого початку я усвідомлювала прихований потенціал цих розмов. Мені здалося важливим поєднання двох паралельних реальностей війни, візуальної та звукової. В результаті я відчула когнітивний дисонанс. Думаю, що таку ж реакцію зазнають і багато глядачів нашого фільму. Я запропонувала цей проект канадської кінокомпанії Les Films Cosmos, з якою я тоді співпрацювала за іншим проектом. Вони підтримали ідею, і за місяць ми розпочали роботу.
О.С.: Я хотів би уточнити. Мені здається, ми маємо право вважати накладення двох реальностей, візуальної та звукової, виразом «чистої гармонії» – ось, що роблять російські солдати в Україні, і ось що вони думають про свої дії. .
О.К.: Думаю, тут і те, й інше. Візуальна низка демонструє наслідки окупації у тих українських містах та селах, які були звільнені від військ загарбників. А розмови солдатів та їхніх сімей є своєрідними коментарями до кадрів руйнувань та знищення мирного життя.
О.С.: Де ви знімали? Як вибирали локейшн?
О.К.: По-перше, у фільмі ви бачите два типи кадрів. Більшість із них – це суто статичні стоп-кадри, які повільно змінюють один одного. Вони фіксують те, що раніше було мирним життям українців – розбомблені будинки та квартири із явними прикметами мародерства та вандалізму загарбників. Інший тип іміджів – кадри, зроблені камерою, що рухається. Наслідуючи стилістику роуд-муві, я прагнула створити візуальний образ війни. Пейзажні кадри також є важливими для створення образу багатостраждальної української землі, отруєної війною. Наша фізична подорож по захоплених і згодом звільнених регіонах України може бути алегорією імперіалістичної експансії Росії. Наш маршрут пролягав через Київську область на південь та схід у бік Харківської та Миколаївської областей. Ми знімали там до та після українського контрнаступу у вересні 2022 року, що дало змогу показати ці місця на різних етапах бойових дій.
О.С.: Яка була загальна тривалість доступного вам футеджу? І скільки хвилин перехоплень ви використали у фільмі?
О.К.: Ми мали приблизно тридцять годин аудіозаписів. Переважна частина перехоплень надійшла з відкритих джерел, насамперед із згаданих вище ютуб-каналів СБУ. Наприкінці монтажного періоду, який тривав п'ять із половиною місяців, ми отримали ексклюзивний доступ до інших аудіо матеріалів, наданих нам однією з українських спецслужб. У підсумку у фільм увійшли 76 епізодів розмов. Ми спеціально вважали їхню кількість разом із монтажером.
О.С.: За якими критеріями ви відбирали розмови?
О.К.: Їх було чимало. Спробую підсумувати. Мене найбільше цікавили розмови солдатів із їхніми батьками, сестрами, дружинами та подругами. Особливо ті, в яких співрозмовники висловлювали оцінки більш загального характеру, міркування про війну, вторгнення, про українців як народ. Я намагалася дотримуватися об'єктивності і озвучувати різні позиції і точки зору. Я думала, що не може бути все однозначно погано, що в розмовах окупантів із їхніми близькими має проступати якась надія на розуміння несправедливої природи цієї війни, на людське ставлення та емпатію до людей. Але лише одна розмова з тисячі прослуханих містила жорстку критику російського режиму та війни. Жінка розмовляє зі своїм колишнім партнером, який нині воює у російській армії. Вона намагається переконати його, що їм маніпулює російська пропаганда, що йому промивають мізки, що чинний ними на українській землі це тяжкий злочин. І насамкінець вона просить його більше їй не дзвонити. Мені важливо було показати широкий спектр голосів та думок. Офіційна російська пропаганда багатьом так сильно промила мізки, що вони практично не здатні самостійно розмірковувати та включати елементарний здоровий глузд. Повторюся: знайомство з перехопленнями вкотре підтверджує імперіалістичну природу російської агресії проти України. Адже до неї були Чечня та Сирія. Вони також часто згадуються в перехоплених розмовах. Разом із монтажером ми годинами обговорювали, які фрагменти включати, а які відкласти убік. Ми хотіли, щоби в загальній картині не загубилися окремі нюанси.
О.С.: Не можуть не шокувати зізнання солдатів. Вони говорять абсолютно щиро, тут немає сумнівів, вважаючи абсолютно нормальним грабувати, катувати, ґвалтувати та вбивати. А рідні їх у цьому нерідко підтримують і навіть підбадьорюють: мовляв, робіть те, що вважаєте за потрібне, не переживайте, це ж не люди. Як ви вважаєте, такі людоїдські погляди поділяють більшість окупантів?
О.К.: На жаль, гадаю, що саме більшість. Була б рада заперечити ваше припущення, але не можу. І я дійшла такого висновку, ґрунтуючись не лише на перехопленнях, а й на інших джерелах. Так, у них немає жодної жалості до українців, більшість байдужі до страждань мирного населення, і це ж характерно для їхніх сімей. Втім, окремі солдати висловлюють сумніви щодо доцільності «спеціальної військової операції». Кремлівська пропаганда запевняла, що Київ впаде за кілька днів, але війна триває вже понад два роки, і кінця їй не видно. Так, голоси, що сумніваються, чути в перехопленнях, правда, їх кількісно небагато. Що мене вразило, так це повна відсутність співчуття щодо мирних жителів України як з боку солдатів, так і їхніх сімей. Можливо, є ті, хто співчуває, але їхні голоси не чути у перехопленнях. Мій двоюрідний брат живе у Росії. Він народився та виріс в Україні, у 80-ті роки служив у радянській армії. Так ось він абсолютно впевнений, що я та моя сім'я – нацисти. Такий сумний результат пропаганди, якою безперервно зомбують його та мільйони інших росіян.
О.С.: Одне з найбільших свідчень – визнання російського солдата в тому, що він вперше взяв участь у тортурах полонених українців і йому це сподобалося. Він із захопленням описує деякі тортури, від яких кров холоне у жилах. Зрозуміло, чому про цей епізод згадують майже всі рецензенти.
О.К.: Що для мене було ще більш болючим і шоковим, то це реакція матері цього солдата, яка сказала, що на його місці зробила б те саме, що і її син, і також отримувала б від цього задоволення. І таке каже жінка! І що ще вразило – у розмовах про будинок та сім'ю солдати та їхні дружини, матері та подруги виявляють цілком нормальні почуття – ніжність, ностальгію по дому та любов. У телефонних розмовах вони часто використовують зменшувально-пестливі слова – «зайчик» тощо. Як це поєднується в одній людині зі звіриною жорстокістю – усвідомити неможливо.
О.С.: Багато рецензентів порівнюють ваш фільм з оскароносним фільмом «Зона інтересів» про коменданта Аушвіца та його родину. І в ньому, і у вас, якщо коротко.
