Після знищення греблі Каховської ГЕС багато населених пунктів було затоплено – серед них і місто Олешки (Олешки). Там знаходиться легендарний будиночок-музей художниці-самоучки Поліни Райко (1928-2004) – який, певно, поповнив список зруйнованих вторгненням РФ в Україну унікальних культурних цінностей.
Ця бабуся почала малювати майже у 70 років – творчість для неї стала терапією. Життя їй дісталося важке і безрадісне. У дитинстві її викрали до Німеччини на роботи, після чого вона повернулася до зруйнованої війною України; сімейне життя теж вийшло трагічним – чоловік пив і рано помер; 43-річна донька загинула в автокатастрофі, залишивши двох дітей; син-алкоголік, вийшовши з в’язниці, поводився агресивно, пропив усі речі в будинку і помер від цирозу. Якоїсь миті Поліна, яка ніде не вчилася живопису і все життя тяжко працювала в колгоспі та на городі, взяла в руки фарби – і намалювала собі той рай, якого в житті в неї не було. Малювала на стінах будинку, на стелі, на паркані, на кожному крихітному куточку простору – так її будинок перетворився на справжній храм із дивовижними звірами та птахами, сумними ангелами, смішними очима котами – бабуся зобразила свій внутрішній світ, свою світлу ясну душу, яку не вдалося зруйнувати жодним життєвим катастрофам. Але якщо душа художника і живе вічно – на жаль, сам живопис є матеріальним об’єктом, який занепадає та руйнується. Після смерті Поліни за будиночком по можливості доглядали волонтери. Але тепер окуповані Олешки опинилися під водою – і маленький Полінський рай у тому числі.
«Голос Америки» зв’язався з представником фонду Поліни Райко, дизайнером та художником Семеном Храмцовимякий розповів про те, що відбувається у затоплених Олешках і чи є шанси врятувати унікальний будиночок-музей, що знаходиться під водою.
Херсонський обласний благодійний фонд імені Поліни Райко – благодійна організація, що сприяє збереженню культурної спадщини – було засновано у 2004 році херсонським художником В’ячеславом Машницьким. Під час окупації Херсона В’ячеслав зник безвісти.
Г.А.: Розкажіть, будь ласка, що зараз відомо про будиночок-музей? Ви тримаєте зв’язок із волонтерами, які його доглядали?
С.Х.: Так, бабусі-берегини (доглядачки, хранительки – Г.А.) за ним дивилися: одна виїхала, інша залишилася. На власні очі ніхто не бачив сам будинок, але берегиня Алла Володимирівна – її двоповерховий будинок там трохи вище навпроти стоїть – мені сказала телефоном: у її будинку весь перший поверх повністю затоплено. А якщо його затоплено, значить, і будинок Поліни Райко затоплено по дах. З’явилася фотографія вулиці Нижня (на якій знаходиться будинок Райко – Г.А.), де затоплені будиночки з дахами. Тож можемо судити з ймовірністю – ну, 98 відсотків, залишимо 2 відсотки на випадок дива – що будинок, швидше за все, повністю під водою. Потім знову ж таки відкрилася інформація, що там ще й течія. Одна річ, коли вода просто повільно затоплює, а потім йде, а там дуже велика течія і людям на човнах звідти кудись дістатися дуже складно. І, звичайно, з сильною течією може все плачевно бути не тільки для живопису, а й для стін та фундаменту.
Г.А.: Яка зараз ситуація в Олешках? У медіа пишуть, що людям важко чи майже неможливо евакуюватися, будинки затоплені та люди сиділи на дахах.
С.Х.: З того, що я знаю по дівчатах: Світлану Михайлівну (другу берегиню – Г.А.) забрав до себе місцевий священик, Анатолій, він у себе розмістив багатьох людей, хто був у затоплених будинках, вони зараз живуть у багатоповерхівці, шукають воду їжу. Але, загалом, там перші два дні було важко – зараз усе більш-менш устаканилося. Була інформація, що було б добре, якби з Херсона приїхали на човнах, але вчора, наскільки я знаю, коли їздили, почалися обстріли, знову обстрілювати стали. Але з дач, де все затопило, принаймні людей евакуювали – до Голої Пристані і далі до Скадовська, ну, це ж окупаційна влада, з цим усе складно. Їм хтось вірить, хтось ні, частину людей начебто вивозять до Криму з Олешок та Голої Пристані. Проблема ще зараз їм грошей передати, ми фондом збираємо донати, я сьогодні скинув їм на картку – священик усе це контролює централізовано – бабусі сказали, що знайдуть спосіб, як це перевести в готівку, начебто поки це якось працює, хоча я сам не розумію, як у них ці банкомати працюють…
Г.А.: Як вдавалося зберігати та підтримувати будиночок під час окупації?
С.Х.: Так його й до окупації було важко підтримувати. На початку, коли виник феномен Поліни Райко, всі приїжджали туди, почали знімати кіно, сюжети, а потім усі зникли. І десь за п’ять років ми туди приїхали з друзями, зі Славою, який фонд організував. Ми подивилися, побачили, що фарби зблікли, на стінах тріщини – і почали питати: як оплачувати комунальні послуги, світло, хто дивиться будиночок? А там, виявилося, ціле покоління бабусь його доглядало – спочатку одна, потім вона померла – інша дивилася, і так далі. І ось зараз Алла Володимирівна – вона найдовше за ним дивиться, вже 15 років, казала мені: ну як, із пенсії своєї платимо, інвентар купуємо, лопати. Ми, звичайно, активізувалися – там же ще й щури були, нашестя щурів! – Стали їздити регулярно, допомагати берегиням з інвентарем, з усім. Але ми могли переважно навколо будиночка допомагати – всередині особливо не могли, бо будиночок перебуває у приватній власності. Так що ми зовні, наприклад, поставили туалет, що було важливо, тому що туалет там уже розвалився, адже люди приїжджали все одно, там був постійний потік туристів, екскурсії, а все в досить убогому стані. Загалом, «напилили» крамничок, наробили столів, туалет вирили, і все це підтримували.
Але проблема в тому, що будиночок приватний – звичайно, ми намагалися залучити великі фонди та державу, за Порошенка вже багато хто почав говорити, мовляв, це культурна спадщина і це важливо; але через те, що він у приватній власності, навіть із залученням великого капіталу з нього неможливо офіційно зробити музей без згоди власника. Ми писали власникам листи, намагалися виходити на зв’язок офіційно, неофіційно, через юристів… Спілкувались із цього приводу з колишньою владою (мається на увазі кабінет Порошенка – Г.А.): я у Венеції, куди їздив як художник, перетинався з представниками Міністерства культури – і ми це обговорювали, йшлося про якісь бюджети, але потім якось усе пропало… Загалом, навіть до війни ми все робили своїми руками – хоча б щоб воно зовні виглядало не дуже погано; і фіксували руйнування, якщо ми нічого не можемо з цими руйнуваннями зробити через те, що це дуже дороге. Ми всі фотографували, оцифровували, робили якісь екскурсії для дітей, популяризували як могли.
Г.А.: Ви кажете, що будиночок у приватній власності – він належить родичам?
С.Х.: Ні. Родичі одразу після смерті Поліни взагалі всі там почали ламати, знищувати цей живопис. Машницький, засновник фонду, одразу якось досить жорстко натиснув на них і сказав: зачекайте півроку, і ми будинок у вас викупимо. І кинув клич по всіх друзів-художників. Ми вийшли на київського художника Бориса Єгіазаряна, і він знайшов своїх знайомих якихось – канадського бізнесмена, який одружився з українкою, яка мешкає в Канаді – і він на весілля їй подарував цей будиночок; це було питання буквально п’яти тисяч доларів, у 2004 році це було як зараз двадцять п’ять тисяч. Через п’ять років вони розійшлися, і зв’язок із ними поступово загубився. Ми через юристів надсилали офіційні листи, мовляв, нам просто потрібне підтвердження, що ви дозволяєте нам щось робити офіційно. Тому що ми, наприклад, там хотіли криницю зробити і не могли знайти людей, які б її поставили, бо нам казали: без офіційного дозволу не маємо права, це приватна власність. Щоправда, згодом уже знайшли людей, які могли й так зробити. Але не встигли. Війна розпочалася.
Г.А.: За час окупації будиночок не було пошкоджено?
С.Х.: Була така історія… Олешки були окуповані, здається, 28 лютого, а Херсон 2 березня – так от, я їм одразу ж дзвоню, мовляв, що там, Володимирівно? – А вона мені каже: все буде добре, нічого їм не віддамо, вони підуть, ми витримаємо. А за кілька днів і Херсон окупували; я дзвоню, вона каже – все нормально, була хіба одна ситуація, але в цілому все було тихо. Виявляється, коли прийшли військові і хотіли в цей будиночок чи то заселитися, чи то там вогневу точку поставити, бабусі підняли кипіш. Покликали священика, всю громаду, зібралися – я точно не знаю всіх подробиць, але вони мені сказали, що їх вигнали! Просто вигнали. Ті ще побачили, що там немає виходу на воду, який їм потрібен, щоб звідти щось зробити. Бабусі їм сказали: це музей, будьте прокляті. І «орки» втекли.
Ми в принципі всі чекали на деокупацію, не знали, що таке вийде хвацько з цією водою… Тому що потрібно було будиночок якось підкріпити – наприклад, нещодавно зруйнувався поріг, ганок вхідний, ми там його «підтягували», віконця забивали на зиму, і потім треба було серйозно все робити – робити музей, залучати інвестиції.
Г.А.: Важко, звісно, бачити руйнацію таких пам’яток культури війною. Здається, що вже гірше не може бути – але весь час відбувається щось, що ще гірше.
С.Х.: Так, і трагедія не лише з будиночком – засновник нашого фонду Слава зник безвісти, незрозуміло, з яких причин. І наш херсонський музей сучасного мистецтва зараз є під вогнем. Я там працював куратором. Ми організовували виставки молодих художників, всюди їздили, показували їхні роботи. Зараз музей начебто стоїть; під час окупації ми фондом зібралися, щоб вирішувати, що робити з роботами, та Слава сказав: нічого не вивозити. І ми на місцях найцінніші роботи просто розподілили по квартирах – бо було дуже стрімко вивозити мистецтво в окупації, ми ж розташовані в центрі і там всюди були військові: тільки хтось щось вантажить, одразу починається… Поки що ситуація така: музей на місці, будиночок знесло водою, дачі теж знесло – наші три будиночки центром Дніпра, в яких ми пленери для художників робили і планували робити й надалі. Жаль, там теж картини були, ми маленький музейчик там зробили.
Г.А.: Хочеться вірити, що музей Поліни Райко все одно існуватиме у якомусь вигляді у майбутньому, і його можна буде відтворити. Навіть руїна – це зараз документ як свідчення того, що відбувається з мистецтвом внаслідок цієї війни. І документація, як я розумію, збереглася…
