Війна в Україні є мовою театру. У Нью-Йорку в ці дні триває вистава «Більше, ніж думскролінг» — це авторська постановка театральної компанії АнОмалос Ко (AnomalousCо) про жінок, війни, вигнання та спротив. Дія відбувається у вигаданому театрі, який дав притулок біженику з різних країн та різних епох. В розповідь про війну в Україні вплетені інші воєнні конфлікти. Дія йде одинадцятьма мовами. На сьогоднішній день за допомогою спектаклю театр, у якому задіяні актриси з кількох країн, зібрав гуманітарну допомогу на десятки тисяч доларів. Усі кошти спрямовані українським біженцям.
Вони тікають від війни і знаходять притулок під дахом театру. Тут історія війн складається із жіночих доль, тут агресія проти України вплітається в полотно інших воєнних конфліктів.
Режисер театру AnomalousCo Кетрін Медерос-Сисоєва в інтерв’ю Російській службі «Голосу Америки» говорить, що багато в чому це дослідження того, як ми чуємо історії різних країн через бар’єри – мови, відстані, культурного нерозуміння:
«У виставі актори говорять одинадцятьма мовами. Дія полягає в тому, як група людей повинна жити в одному просторі, як повинна долати мовний бар’єр і дбати один про одного, щоб розуміти одне одного».
Ця постановка – вже друга версія вистави «Більше, ніж думскролінг» ((beyond) DOOMSDAY SCROLLING. Перша редакція в Нью-Йорку вийшла практично відразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну – багатонаціональна театральна компанія AnomalousCo випустила його як своєрідний протест проти війни). кошти від продажу квитків надсилала до України.
Нескінченне прокручування стрічки новин з останніми відомостями про війну – той самий думскроллінг – цим усі жили цілий рік, і тепер спектакль розкриває нові болючі точки, говорить про вигнання та опір. Сценарій – спільна творчість усіх акторок трупи, і кожна вплітає у дійство свою особисту історію, пов’язану з війною.
«Я граю… це називається «повстанець» польською, моєю рідною мовою, – каже актриса Вероніка Вожняк – повстанця Варшавського повстання 1944 року, яке є однією з найважливіших подій у сучасній історії Польщі. Причина, чому такий емоційний відгук у нас у країні навіть зараз, майже через 100 років, – загинуло так багато молодих людей».
«Я з Молдови, це країна прямо біля України, – підхоплює акторка із Молдови. Аліна Михайлівська. – Мій тато наполовину українець. Дружина мого брата також українка. І я відчула цю потребу висловитися. Я не можу нічого робити, хоча б ось артистично. Моя мама педагог, і я хотіла показати, що під час війни ці люди – доктори та педагоги – це найважливіші люди.
«Вона, моя героїня, з Абхазії. Вона залишає свій будинок у 1992 році, перетинає Кавказькі гори, щоб потрапити на інший бік гір, туди, де безпечніше», – каже грузинська актриса Ека Кухіанідзе.
Тут немає звичного сценарію військової розповіді – із незмінною героїзацією чоловіків на тлі героїнь другого плану. Є зламані жіночі долі на зламі епох. Звідусіль: Україна, Польща, Молдова, Грузія, Ісландія, Італія, Шотландія, Куба, США та обдурена власною владою Росія.
«Весь цей рік ми продовжували жити цією війною, тим, що відбувається і цією виставою, – каже Діана Жданова, актриса та художній театр AnomalousCo, вона родом з Росії. – Я теж привношу мою сімейну історію. Моя бабуся народилася у Донецьку. Моя прабабуся з моєю семимісячною бабусею на руках була в Донецьку, який був окупований німцями в 1941 році. А зараз Донецьк окуповано Росією».
«Художник має говорити, – вважає акторка з України Леся Верба, унікальна виконавиця музичних номерів у виставі під акомпанемент своєї старовинної української бандури – Якщо в тебе є голос, якщо є своє призначення, ти не мусиш мовчати. І в цій виставі всі ці жінки говорять про свій біль, про війну, про те, що людьми маніпулюють, що людей використовують як витратний матеріал».
Актриса Ілва Еделстайн розповідає історію, згадуючи своїх предків: «Мої бабуся та дідусь бігли з Німеччини до Ісландії, дві мої прабабусі та моя двоюрідна бабуся були вбиті у концентраційних таборах».
Театр за часів великих потрясінь завжди був притулком, оплотом опору, місцем сили. Ця вистава – символічна пам’ятка і знищеному Маріупольському театру, і сценам-кабарі єврейських гетто Другої світової, і активісткам Pussy Riot та Femen. З попелу історії виникає фем-кабаре. Серед жіночих текстів про війну Євгенії Білорусець, Людмили Херсонської, Маргеріт Дюрас – маскулінна драматургія про жіночі долі від Евріпіда, Шекспіра, Брехта.
Що війна робить із людиною? Як жінка відповідає на війну? На сцені показано всього один день із життя різних жінок із різних країн та епох, які тікають від різних воєн. Їхній опір – відсилання до кращих традицій жіночого активізму та переказів про сильних войовниць-амазонок.
І до незмінної перемоги попри все. Перемога теж жіночого роду.
