«Театр, жінки, валізи та млини Соломона Міхоелса!». Так інтригуюче анонсує нову виставу «Млини, що співають» (The Singing Windmills) нью-йоркська театральна компанія PM.
П’єсу драматурга Романа Фрейда поставив режисер Гера Сандлера, а продюсером виступив Сергій Нагорний. Усі вони на досвід роботи театральні актори. До речі, і в цій постановці Роман та Сергій також беруть участь як виконавці ролей. Вистава йде російською мовою з англійськими субтитрами в Theater 71, що на Вест 71-й стріт у Манхеттені.
«Ми, що співають» – це спроба відновити і осмислити життя та мистецтво епічних героїв, чиї долі були перервані, а пам’ять про них стерта, – йдеться в анонсі вистави. – Ця постановка не про жорстокість репресій, а про життя, кохання, творчість і долю художника. Про вічні питання – про таємниці натхнення та ціну, яку ти готовий за натхнення заплатити».
Головний герой п’єси, легендарний радянський та єврейський актор, режисер та громадський діяч Соломон Михайлович Міхоелс заплатив за натхнення найвищу ціну. Після того, як засновник державного єврейського театру ГОСЕТ Олексій Грановський під час гастролей залишився за кордоном, саме Міхоелс прийняв керівництво театром, що став з роками надзвичайно популярним. Він багато грав на сцені, знімався у кіно («Єврейське щастя», «Цирк» та ін.).
У роки війни, будучи головою Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), Міхоелс був делегований до США та інших країн, де успішно переконував єврейську громадськість фінансово допомагати Радянському Союзу, який воює з нацистами. У 1948 році за прямим особистим наказом Сталіна Міхоелс був лиходійно вбитий в Мінську співробітниками МДБ. Тоді ж був розпущений ЄАК, а через рік влада закрила ГОСЕТ, перлину московського театрального авангарду. Ініційовані Сталіним антисемітська кампанія проти «безрідних космополітів», а згодом цілком сфабрована «справа лікарів» призвели до гонінь серед єврейської інтелігенції. Історики переконані: якби не смерть тирана у 1953 році, ці репресії набули б набагато радикальнішого характеру.
Валіза як артефакт історії
Творці вистави «Співаючі млини» найменше стурбовані історичною достовірністю деталей та хронологічною точністю долі та кар’єри Соломона Міхоелса. Це радше поетична, ексцентрична, з елементами фарсу та трагікомедії фантазія на теми «художник і влада», «творчість та етика». Діма Коан грає Міхоелса як людину складної духовної організації, фанатика сцени, захопленого, ніжного, влюбливого, спантеличеного пристрастями артиста. Ці якості актор передає, пропонуючи виразний пластичний малюнок ролі, в якому, звичайно ж, вгадується сценічний образ багатьох героїв Міхоелса.
Режисеру вдалося зібрати високопрофесійний акторський склад. Крім Романа Фрейда та Сергія Нагорного, це Аня Зіцер, Алекс Ноткін, Гала Орловська, Маргарита Меркур’єва та інші актори російського Нью-Йорка. Більшість із них американці, вихідці з Росії, України, Білорусі, які здобули театральну освіту в Москві, Петербурзі чи Нью-Йорку. Біографії кількох учасників вистави, починаючи з режисера Гери Сандлера, тісно пов’язані з Ізраїлем.
Метафізичний характер постановки підкреслюється включенням у спектакль важливого символічного артефакту – валізи Міхоелса, помітно пошарпаного, але дивним чином збереженого первісної респектабельності. На сайті вистави можна ознайомитись з її історією. Почалася вона з того, що 1943 року син кушніра з Брукліна подарував валізу Міхоелсу під час його перебування в США. Саме в ньому він привіз дві шуби – подарунки бруклінських хутряників Сталіну та Молотову. Стверджують, що Сталін відмовився прийняти подарунок. Після вбивства Міхоелса валіза залишилася у його вдови Анастасії Потоцької. У 1980 році вона подарувала валізу Іллі Рудяку, яку іммігрував до Чикаго. У 2020 році професор єврейської історії Університету Квінс у Канаді Василь Щедрін купив валізу у сім’ї покійного Іллі Рудяка, а через два роки надав валізу для постановки вистави «Милі, що співають». Вся спектакль валіза стоїть поряд зі сценою на столику, що підсвічується.
Як повідомили у театрі, частина зборів від вистави направляються до України як допомога біженцям з Маріуполя.
Особливості «другого блоку»
Режисер вистави Гера Сандлер відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Я дивився виставу на генеральну репетицію, і мене дещо здивувало, що ви керували творчим процесом дистанційно, перебуваючи за тисячі миль від театру. Ви – в Ізраїлі, а спектакль грає у Нью-Йорку. Як так вийшло?
Гера Сандлер: Я мушу пояснити. Це не перший блок вистави.
Г.С.: Так, блок. Я не хочу використовувати слово run, тобто прогін, я нікого нікуди не жену. Це вже другий блок вистави, а перший проходив нещодавно в Пушкін-холі (сценічний майданчик на 86-й стріт у Манхеттені). На прохання глядачів ми представляємо цю ж виставу, але вже в іншому театрі. Тож репетиції були скоріше відновними. З іншого боку, все одно довелося поринути у процес, заглиблюватися в нього, а якісь речі міняти. Але це не були репетиції із самого початку. Хлопці все у матеріалі. І все ж… ця вистава в певному сенсі інша. Можливо, він навіть глибший. Як казала донька Міхоелса Ніна Соломонівна, яка була моїм педагогом у школі театрального мистецтва в Ізраїлі, коли працюєш над однією роллю, усередині росте інша. Перерва, що виникла між двома спектаклями, дала хлопцям можливість у собі виростити ролі. Я це помітив, і мені не хотілося цього втрачати. Відновлювальні репетиції перетворилися фактично на повноцінні. Я хочу відкрити секрет. Те, що живе на сцені, передається і відчувається через Zoom. І якщо я не точний у своїх зауваженнях, або актор недостатньо точний у тому, що він робить, це все одно відчувається. Єдине, що я не міг робити по Zoom – це фізично показувати актору, що йому потрібно робити. Ну, отже, треба бути точнішими в словах.
О.С.: Як сталося ваше знайомство з драматургічним матеріалом? Як ви взаємодіяли із Романом Фрейдом? Чи обговорювали п’єсу, щось змінювали, удосконалили?
Г.С.: Я багато працював у різних театрах, у різних країнах. Адже я за своєю першою та основною професією актор. Але я ніде, в жодному іншому театрі не бачив такої плідної та дружньої взаємодії, яка склалася у нас із Ромою. Величезне щастя, що, по-перше, Рома наш, російська, російська. Друге щастя, що він актор. Він же чудово виконує у нашому спектаклі роль Веніаміна Зускіна. В американському театрі, зважаючи на власний досвід роботи актором і режисером, сучасні драматурги надзвичайно ревниво ставляться до будь-яких спроб з боку режисера концептуалізації їхньої п’єси. Їм здається, що будь-яка режисерська інтерпретація руйнує первісний задум. Зміна кожного слова, кожної репліки вимагає узгодження з ними. У російських драматургів, зокрема, у Роми – зовсім інший підхід. П’єсу треба віддати у політ, у плавання, і куди вона полетить, попливе, туди й йтиме спектакль. Текст п’єси – лише відправний пункт та привід до творчого процесу.
О.С.: Вам сподобався текст п’єси?
Г.С.: Так, він чудовий. Рома – людина дуже щира, вона не може фальшиво писати. Від тексту ми нікуди не йшли, від жодного рядка. Але Рома, будучи сам актором, розумів, що імпровізація лише на користь. І не завжди персонажі докладно написані в тексті. Наш головний персонаж будує якийсь вигаданий театр, далекий від реального, щоб створити якусь свою дійсність у існуючій дійсності. Загальний час сходиться з часом, який ми собі вигадуємо. Це і біль, і диво театру.
О.С.: Чи було щось зовнішнє, якісь впливи, які були для вас орієнтиром?
Г.С.: Мені хотілося, щоб відчувалися мотиви Ісака Башевіса-Зінгера та Габріеля Гарсіа Маркеса. Мертві та живі персонажі не обов’язково взаємодіють один з одним, але присутні в одному часі та просторі. Світло і темрява, життя і смерть мають бути разом. Цей мотив для мене дуже важливий, він, я сподіваюся, надає обсягу та глибини вистави.
О.С.: Головний герой вашої вистави – Соломон Міхоелс, постать дуже шанована, яка привертає увагу і сьогодні, понад сімдесят років від дня його лиходійського вбивства. Напевно, можливі різні трактування його особистості і долі. Ваша версія підкреслює його ексцентричність та влюбливість, чим він нагадав мені Чарлі Чапліна. Чому ви обрали саме такого Міхоелса?
Г.С.: Давайте почнемо з метафізичної взаємодії живих та мертвих. Як я вже казав, я був учнем однієї з двох доньок Міхоелса Ніни Соломонівни. Вона була приголомшливою особистістю. Внутрішньо дуже схожа на батька, така сама чесна і пряма. Ми, студенти, над нею кепкували, пародіювали її інтонації. Вона зберегла риси свого батька, включаючи його знамениту щелепу. Вона казала якісь фрази. Якимось метафізичним чином ці фрази стали спливати у моїй свідомості через багато років після того, як я закінчив театральне училище і став актором. Наприклад, вона казала мені: «Тобі у відпустку йти не можна. Два-три дні, і ти помреш. Відпустка – це твоя робота»… Усі розповідали про Міхоелса різні речі. То як же його інтерпретувати? Я сам грав Міхоелса в одній із постановок в Америці. Справа в тому, що в історії Міхоелса багатьох європейців та американців залучають насамперед обставини його смерті. Від жахливих подробиць його вбивства люди закипають мізки. Як можна позбавляти людину її головного права – права на життя? Чому Міхоелса вбили? Тому що він заважав владі, заважав багатьом людям. У розпал антиєврейської кампанії колискову, заспівану Міхоелсом на ідиші у фільмі «Цирк», вилучили та відновили вже лише після смерті Сталіна.
О.С.: Дуже незвичайний малюнок ролі Міхоелса, яким він представив Діма Коан.
Г.С.: Так, Діма дуже дивно грає. Я б його манеру гри порівняв із тим, як грав Висоцький на Таганці у Любімова. Начебто неприродно, якось дивно, і з якоюсь потужною енергетикою. Поруч із таким актором важко і небезпечно перебувати поряд. Можна обпектися, як у сталеплавильному цеху, якщо підійти надто близько до печі. Міхоелс говорив: «Я обвішаний долями». Він справді був головним євреєм Радянського…
